Троє у човні (якщо не рахувати собаки) - Джером Клапка Джером
Ми запитали цього посланця небес (пізніше ми зрозуміли, що саме ним він і виявився), чи не знає він якого-небудь самотнього будинку з нечисленними і немічними мешканцями (краще, коли б це були старі пані чи паралітики), які не побояться прийняти на ночівлю трьох доведених до відчаю чоловіків, або, може, підкаже, де є який-небудь свинарник чи якась закинута піч для випалювання вапна чи ще щось. Нічого з того, про що ми питали, він не знав, принаймні одразу сказати не міг. Але мовив, що, якщо ми хочемо, то можемо піти з ним — у його матері є вільна кімната, і вона може здати її нам на ніч.
При світлі місяця ми кинулися йому на шию і всіляко благословили його. Картина, напевно, виглядала би прекрасно, якби хлопчика не здолали наші емоції, і він, не в змозі протистояти їм, опустився на землю, і ми навалилися на нього зверху, Гарріс настільки переповнився радістю, що в нього затуманився розум: він вихопив у хлопчика жбан із пивом і, перш ніж прийти до тями, наполовину спорожнив його, потім кинувся бігти, і ми з Джорджем мусили нести весь наш багаж.
У невеличкому будинку, де жив хлопчик, було чотири кімнати. Його мати — добра душа! — подала нам на вечерю шматок бекону, який ми змололи дочиста (п'ять фунтів), потім — пиріг із варенням і два чайники чаю. Лише тоді ми пішли спати. У кімнаті було два ліжка, одне з яких було на коліщатках, два фути і шість дюймів завширшки. Ми з Джорджем лягли на нього і, щоб не впасти, зв'язались між собою простирадлом. Друге ліжко належало маленькому хлопчикові, і Гарріс на ньому влігся сам. Вранці ми побачили, як з нього на два фути стирчать Гаррісові ноги, і коли ми з Джорджем умивалися, то скористалися ними замість вішалки для рушників.
Наступного разу, коли ми приїхали до Детчета, ми вже не були такими перебірливими щодо готелів.
Та повернімося до нашої нинішньої подорожі. Нічого особливого не сталося, і ми потихеньку тягли нашого човна. Ми дотягли його до Мавпячого острова і зупинились там, щоб поснідати. Снідали ми холодною яловичиною, коли раптом звернули увагу на те, що забули взяти гірчицю. Мені здається, що більше ніколи в житті, ні раніше, ні після того, мені так не хотілося гірчиці, як того ранку. Як правило, я взагалі байдужий до гірчиці і дуже рідко її вживаю. Але тоді я був ладен віддати за неї все на світі.
Я не знаю, скільки світів може бути у всесвіті. Але я віддав би їх усіх будь-кому, хто саме тієї миті приніс би мені ложку гірчиці. Коли я чогось хочу і не можу його отримати, я ладен на все.
Гарріс сказав, що за гірчицю він також віддав би все на світі. Якби хтось у той час прийшов до нас із банкою гірчиці, йому б надзвичайно пощастило: він до кінця своїх днів володів би всіма світами.
Хоча хтозна! Коли б у нас із Гаррісом вже була гірчиця, ми, напевно, спробували б переглянути нашу угоду.
Охоплена бажанням щось отримати, людина робить несусвітні пропозиції. Та отримавши бажане, вона починає розуміти, якими безглуздими вони є по відношенню до вартості отриманого. Мені розповідали про одного чоловіка, який вирушив у гори у Швейцарії. Якось він сказав, що віддав би все на світі за кухоль пива. Та коли дістався якоїсь невеличкої пивнички, де воно було, обурення його не мало меж, бо з нього запросили п'ять франків за пляшку. Він назвав це грабунком і навіть написав до «Тайме».
Над човном запанувала гнітюча атмосфера — у нас не було гірчиці. Ми мовчки жували нашу яловичину, і все наше існування видалося беззмістовним і нецікавим. У думках зринали щасливі дні нашого дитинства, і чути було лише наші зітхання. Коли ми дійшли до яблучного пирога, на душі трішки просвітліло, а коли Джордж дістав із кошика жерстяну банку з ананасами і покотив її на середину човна, нам здалося, що життя не таке вже й погане.
Усі ми втрьох дуже любимо ананаси. Ми розглядали малюнок на банці, ми думали про те, який там сік, посміхались одне до одного, а Гарріс уже навіть приготував ложку.
Тоді ми почали шукати ножа, щоб відкрити банку. Перевернули все догори дном у кошику, вивернули усе з валіз, підняли дошки на дні човна, винесли все на берег і перетрусили його — відкривачки не було.
Тоді Гарріс спробував відкрити банку кишеньковим ножем. Ніж зламався, і він дуже порізався. Джордж спробував ножицями. Ножиці вистрибнули в нього з рук і мало що не викололи йому очі. Поки вони перев'язували свої рани, я вирішив зробити в банці отвір гострим кінцем багра. Але багор вислизнув, і, як наслідок, я опинився між човном і берегом на два фути у брудній воді. Банка, без жодної подряпини, покотилася і розбила чашку.
Ми оскаженіли. Ми взяли банку на берег, Гарріс пішов у поле і приніс величезного гострого каменя, а я повернувся до човна і виволік звідти щоглу. Джордж тримав банку, Гарріс приставив зверху на неї гострий кінець каменя, а я взяв щоглу, підняв її високо і щосили опустив.
Того дня Джорджеві врятував життя його солом'яний капелюх. Він його досі береже (точніше, те, що від нього лишилося), і зимовими вечорами, коли, попихкуючи люльками, друзі розповідають усяку бувальщину про небезпеки, через які їм довелося пройти, Джордж приносить його і показує всім довкола, знову і знову розповідаючи ту історію, щоразу прикрашаючи її новими небувалими подробицями.
Гарріс відбувся незначними синцями.
Після того я взяв банку і почав товкти її щоглою. Я товк її, доки не вибився із сил, після чого вона перейшла до рук Гарріса.
Ми позбивали на ній усі краї, ми розплющили її, вона набувала усіх відомих геометрії форм, але бодай би дірочки в ній зробити нам не вдавалось. Потім до неї взявся Джордж. Він так її гамселив, що вона набула якоїсь незрозумілої, неземної і неприродно потворної форми. Джорджеві аж самому стало страшно, і він відкинув щоглу вбік. Ми сіли на
