Молоко з медом - Іоанна Ягелло
— Я так хвилююся, — говорила тепер ця дівчина, Оля. — Ненавиджу виступати перед публікою.
— Я теж. Але я аж завтра. А ти… У тебе вже все буде позаду.
— Прошу тебе, сядь у першому ряду. І дивися на мене якось… підбадьорливо. Я зможу дивитися на тебе, а не на Печерицю.
— Але ж Печериця не такий суворий.
— Хіба? Мене він чомусь лякає.
Вони ще посміялися, а тоді спустилися вниз. «Печериця її лякає? — подумала Єва. — А я ним захоплююся».
Увечері був фуршет, купа смачних наїдків, а тоді Оля шепнула їй на вухо, що професор запрошує кількох осіб після бенкету до себе, у свій номер, щоб там ще поговорити про важливі справи. Єва почувалася так піднесено. Невже він і її запросив?
Коли дівчата ввійшли до номера Печериці (професор жив в одномісному, який був щонайменше втричі більшим, ніж їхній двомісний, і швидше нагадував апартаменти), на столі красувалася ціла батарея горілок, коньяків і вин…
— Що питимете?
Дівчата попрохали коктейль із горілкою.
— Ваша доповідь про метафори була дуже цікава, — зауважила Єва, бо їй здавалося, що треба щось сказати.
— Справді? — підхопив Печериця й широко всміхнувся. — Когнітивне мовознавство — це моя пристрасть.
— А як усе почалося? — допитувалася Єва.
Професор трохи знітився, мовляв, не варто про нього, але всім було цікаво.
— Почалося, коли я прочитав Лакоффа й Джонсона. Книжку видали у 1980… Але в нас вона була недоступною. Хтось привіз її англійською, коли ще не було польського видання. Моя англійська тоді дуже кульгала, зрештою, це й досі так, але… я сидів зі словником, аби щось зрозуміти. Я був тоді студентом, молодим і дуже активним. Коли усвідомив, наскільки всюдисущими є метафори в нашому житті, і наскільки вони визначають наші поняття про світ, мені раптом здалося, що я збагнув усе…
Пристрасть. У ньому було стільки пристрасті. Єва дивилася на професора й захоплювалася ним дедалі більше. Оля сказала, що втомилася й піде до номера, але Єва йти не хотіла. Прагнула вислухати все, що міг сказати професор. Хоч би це й тривало цілу ніч. Випила ще один коктейль. А тоді ще. Робилося пізно, люди прощалися і йшли до своїх номерів, а вона шкодувала, що все от-от закінчиться. Нарешті вони залишилися самі, і Єва підхопилася, щоб піти.
— Залишися ще ненадовго, — сказав професор. — Куди поспішати. Допоможеш мені тут прибрати?
Вона допомогла. Разом повикидали порожні пляшки, знайшли ще трохи коньяку, і Печериця налив до склянок їй і собі. Єва дивилася, як за вікном падає сніг, поволі смакувала коньяк і слухала. І не знала, як сталося, що спершу він поклав їй руку на плече, а тоді притиснув її до себе й поцілував. І вже точно не розуміла, як сталося, що вони опинилися в ліжку.
— Обережно, обережно, — прошепотіла Єва, але не була певна, що він почув. А потім, коли обоє лежали поруч, сказав, щоб вона не хвилювалася. Адже вона годує груддю, а він чув, що доки жінка годує, то напевне не завагітніє. Зрештою, Єва була в такому стані, що все їй здавалося байдуже. Вона просто хотіла бути поруч. Поруч з ним. Хотіла його слухати. Кохатися з ним. Він дуже відрізнявся від Кота, з яким усе завжди було однаково. Він був дуже винахідливим. Вони не спали цілу ніч, він цілував усе її тіло, Єва почувалася прекрасною, коханою, вдоволеною. Коли на світанку вислизнула з кімнати, то благала про одне: щоб Оля спала. На щастя, так і було. Принаймні в номері панували темрява й тиша. Єва швидко роздяглася й ковзнула під ковдру, хоча їй було так гаряче, що здавалося, вона могла б спати просто так, не вкриваючись. Або й зовсім не спати. Але все ж заснула. А вранці, попри те, що спала якісь три години, прочитала свою доповідь, жодного разу не затянувшись. Лише іноді ловила на собі його погляд. Очі, які дивилися на неї так, ніби вона була найвродливішою жінкою на світі.
— Мамо! — гукнула Лінка. — 3 тобою все гаразд?
— Зі мною? Так-так, — мама всміхнулася. — Я просто задумалася. Але тобі… тобі треба лягати спати.
«Які історії приховує мама? — міркувала потому Лінка, не в стані зосередитися над математикою. — Що продовжує викликати в неї такі емоції? Невже можливо, що в неї такий логічний розум? Якщо й так, то вона, Лінка, напевне цього не успадкувала».
Оскар уранці чекав на Лінку перед школою. Хотів їй подякувати. Мама від завтра мала працювати в кав’ярні. Побачив дівчину здалеку. Лінка йшла неквапом, якась задумана. І така гарна. Тепер, коли він знав, що вона чекає на дитину, то вже бачив животик. І раптом сумно подумав, що йому жаль. Жаль, що то не його дитина. Що йому не шкода було б молодості, узагалі нічого, і що він би від неї не втік. Лінка помітила його й помахала рукою.
— Привіт! Не заходиш? — кивнула головою на двері. — Тікаєш із пробного?
— Іду. На жаль. Але нині польська, мабуть, якось дамо раду. Я чекав на тебе, щоб подякувати.
— Подякувати?
— За маму. І ці «Рибки».
— «Мишки». Усе вийшло?
— Так, мама працює від завтра. Вони все обговорили. Мама дуже рада. А я просто окропом пісяю від щастя.
— Оскаре!
— Ну, що таке? — засміявся хлопець. А тоді обняв Лінку. Від радості. І тільки про одне дівчина не здогадувалася. Що коли він пригорнув її до себе, то на мить забув і про маму, і про «Мишки», і геть про все на світі.
Каська взагалі не думала про школу. Анітрохи. І про малювання не думала, і про комікси. Думала про одне: як розробити план помсти. Ще не знала, у чому це мало б полягати. Наразі довідалася все, що тільки можна, про ту дівчину. Нову Міхалову пасію. Бо хоч він і забанив її на Фейсбуку, у них досі залишалося чимало спільних знайомих, адже всіх забанити він не зміг. Крім того, про Інстаграм зрадник забув. А може, забанити в Інстаграмі нікого не можна? Так чи сяк, там з’явилося кілька фоток, які, щиро кажучи, були дуже промовистими. Разом у парку, на якійсь вечірці… її звали Інга. Інга Новак. Дівчина вчилася в якомусь ліцеї на Гоцлаві. Більше нічого про неї Каська не знала, але
