Лабіринт духів - Карлос Руїс Сафон
Мерседес закусила губу.
– Я ніколи там не була. Але мені хотілося б сходити з вами.
Алісія взяла долоні дівчинки у свої й усміхнулася щонайприязніше.
– Ми підемо на Кері Ґранта.
– Я не знаю, хто це.
– Це ідеальний чоловік.
– Чому він ідеальний?
– Тому що його не існує.
Мерседес знову розсміялася своїм стриманим і невеселим сміхом.
– Що ще сказав тобі батько того вечора? Ти щось ще пам’ятаєш?
– Не багато. Сказав, що любить мене. І любитиме, хай що б там не сталося.
– Ще щось?
– Батько був знервований. Він побажав мені доброї ночі й лишився в кабінеті розмовляти з Вісенте.
– Може, ти чула щось із їхньої розмови? – запитала Алісія.
– Підслухувати за дверима недобре…
– А я завжди гадала, що тільки так можна почути найцікавіші розмови, – зауважила Алісія.
Мерседес лукаво всміхнулася.
– Батько гадав, що хтось там був. Під час балу. У його кабінеті.
– Він не сказав хто?
– Ні.
– Що ще? Нічого не привернуло твоєї уваги?
– Щось про список. Батько сказав, що хтось має список. Хто, я не знаю.
– А що це за список, про який вони говорили?
– Не знаю. Список із чисел, мабуть. Мені шкода. Я хотіла б допомогти вам більше, але це все, що мені вдалося розчути…
– Ти мені й так дуже допомогла, Мерседес.
– Справді?
Алісія кивнула й погладила її по щоці. Ніхто так не гладив Мерседес відтоді, як пальці її матері, що десять років тому опинилася прикутою до ліжка, перетворилися на рибальські гачки.
– Як ти гадаєш, що мав на увазі твій батько, коли казав «хай що б там не сталося»?
– Не знаю…
– Твій батько казав таке колись раніше?
Дівчинка не відповіла, лише пильно дивилася на Алісію.
– Мерседес?
– Мені не подобається говорити про це.
– Про що?
– Батько казав ніколи нікому про це не розповідати.
Алісія нахилилася до Мерседес і взяла її за руку. Дівчинка тремтіла.
– Але ж я не ніхто. Мені ти можеш про це розповісти…
– Якщо батько дізнається…
– Він не дізнається.
– Присягаєтеся?
– Присягаюся. Нехай я помру, якщо брешу.
– Не говоріть так.
– Розкажи мені, Мерседес. Те, що ти розповіси, залишиться між нами. Даю тобі слово.
Мерседес поглянула на неї очима, затуманеними слізьми. Алісія стисла її руку.
– Мені було років сім чи вісім, точно не пригадую. Я ходила до Школи черниць у Мадриді. Над вечір, коли уроки закінчувалися, батькові охоронці приїжджали, щоб забрати мене. Ми з дівчатами чекали у внутрішньому дворику, обсадженому кипарисами, коли батьки чи слуги з’являться по нас. О пів на шосту. Та сеньйора приходила багато разів. Вона завжди стояла за ґратами воріт і дивилася на мене. Часом усміхалася мені. Я не знала, хто ця жінка. Але вона приходила майже щодня. Знаками показувала, щоб я підійшла до неї, та я боялася. Одного дня батькові охоронці затрималися. Щось там сталося у Мадриді, в середмісті. Я пам’ятаю, як машини приїжджали, забирали інших дівчат, аж доки я не лишилася одна. Я не знаю, як це сталося, але коли одна з машин виїжджала, тій сеньйорі вдалося дістатися всередину. Вона підбігла і впала навколішки переді мною. Потім обійняла мене і зайшлася плачем. Стала мене цілувати. Я налякалася й закричала. Прибігли черниці. З’явилися охоронці, і я пам’ятаю, як двоє чоловіків схопили ту жінку попід руки й силоміць потягнули її. Сеньйора лементувала й плакала. Я пам’ятаю, як один із батькових охоронців ударив її в обличчя. Тоді вона дістала щось зі своєї сумочки. Це був пістолет. Охоронці сипонули врозтіч, а сеньйора підбігла до мене. Її обличчя було все в крові. Вона обійняла мене і сказала, що любить, і попросила ніколи її не забувати.
– А що сталося потім?
Мерседес сковтнула слину.
– Потім підбіг Вісенте й вистрілив їй у голову. Сеньйора впала до моїх ніг і лежала там у калюжі крові. Я пам’ятаю, тому що одна з черниць узяла мене на руки і зняла з мене черевички, забризкані кров’ю тої сеньйори. Черниця передала мене охоронцеві, який разом із Вісенте відніс мене до машини. Вісенте завів двигун, і ми помчали на повній швидкості, але я встигла побачити крізь вікно, як двоє охоронців волочили по землі тіло сеньйори…
Мерседес глянула Алісії в очі, і та її обійняла.
– Того вечора батько сказав мені, що та сеньйора була божевільною. Що поліція багато разів затримувала її за спроби викрасти дітей із мадридських шкіл. Він сказав, що ніхто й ніколи не вчинить мені нічого лихого, і що мені вже не треба боятися. І ще наказав мені нікому про це не розповідати. Хай що б там не сталося. До школи я більше ніколи не повернулася. Донья Ірена стала моєю навчителькою, і решту освіти я діставала тут, у цьому будинку…
Алісія, тримаючи Мерседес у обіймах і гладячи по голівці, дала їй виплакатися. Пізніше, коли на дівчинку нарешті спав розпачливий спокій, почувся гудок Варґасової машини, і Алісія підвелася.
– Мені вже треба йти, Мерседес. Але я повернуся. І ми прогуляємося Мадридом і сходимо в кіно. А поки мусиш мені пообіцяти, що з тобою все буде гаразд.
Мерседес схопила її за руки й кивнула.
– Ти знайдеш мого батька?
– Обіцяю.
Алісія поцілувала дівчинку в чоло й пішла, накульгуючи, до виходу. Мерседес сіла на підлогу, обхопивши руками коліна, огорнута темрявою свого, розбитого назавжди, світу ляльок.
11
Дорога назад до Мадрида була позначена дощем і мовчанням. Алісія їхала, заплющивши очі й притулившись головою до запітнілого скла, подумки за тисячу кілометрів звідти. Варґас позирав на неї скоса, час від часу закидаючи вудку, щоб дізнатися, чи не вдасться йому втягнути напарницю в розмову, яка б перекинула місток через ту порожнечу, що супроводжувала їх відтоді, як вони виїхали з «Вілли Мерседес».
– Ти надто жорстко повелася з Вальсовою секретаркою, – зауважив він. – Щоб не сказати інакше.
– Вона гарпія, – пробурмотіла Алісія не дуже приязним тоном.
– Якщо бажаєш, можемо змінити тему й поговорити про погоду, – запропонував Варґас.
– Дощить, – відказала Алісія. – Про що ще ти хочеш поговорити?
– Ти могла б розповісти мені, що сталося там усередині, у тому будиночку в парку.
– Нічого не сталося.
– Одначе ти була там півгодини. Сподіваюся, ти не провела весь цей час, чіпляючись до когось іще. Буде краще, якщо ми не налаштовуватимемо весь світ проти себе від першого ж дня. Повір мені, я знаю, що кажу.
Алісія не відповіла йому.
– Слухай-но, ми зможемо розплутати цю справу тільки тоді, коли працюватимемо разом, –
