Лабіринт духів - Карлос Руїс Сафон
– Хто тут?
Голос донісся з глибини зали. Алісія розгледіла чиюсь постать, що сиділа в кутку на стільці.
– Мене звати Алісія. Алісія Ґріс. Я не хотіла тебе налякати.
Постать підвелася й повільно наблизилась. Коли вона виринула з темряви і стала на краю тьмяного світла, що линуло крізь дверний отвір, Алісія впізнала обличчя дівчинки, яке бачила на світлинах у Вальсовому кабінеті.
– У тебе гарна колекція ляльок.
– Вони майже нікому не подобаються. Батько каже, що мої ляльки скидаються на вампірів. Більшість людей вони лякають.
– Тим-то вони мені й подобаються, – сказала Алісія.
Мерседес пильно пригледілася до своєї незвичної гості. На мить дівчинка подумала, що та чимось подібна до експонатів її колекції, немовби котрась із ляльок, замість навіки застигнути в дитинстві, вирізьбленому в слоновій кістці, виросла й перетворилася на жінку з плоті, крові й пітьми. Алісія всміхнулася їй і простягнула руку.
– Ти Мерседес, еге ж?
Дівчинка кивнула й потисла руку. Щось у холодному й пронизливому погляді цієї жінки заспокоювало її та викликало довіру. Мерседес вирішила, що її новій знайомій трохи менше ніж тридцять років, хоча, подібно як і з ляльками, що ближче дівчинка придивлялася до неї, то тяжче було визначити її справжній вік. Вона мала точену талію і була вдягнута так, як потайки завжди хотілося вдягатися Мерседес, хоча дівчинка не мала певності, що батько чи донья Ірена бодай колись їй це дозволять. Гостя випромінювала ту непоясненну ауру, що, як було відомо Вальсовій доньці, заворожувала чоловіків, змушуючи їх поводитися, як діти – чи як старці – і облизуватися, коли жінка проходила повз них. Мерседес бачила, як вона приїхала разом із якимось поліціянтом і заходила до будинку. Думка про те, що хтось у верхах розглядає цю людину як найвідповіднішу для того, щоб знайти батька Мерседес, здавалася такою самою незбагненною, як і обнадійливою.
– Ви приїхали сюди через мого батька, адже ж так?
Алісія кивнула.
– Звертайся до мене на «ти». Я не набагато старша за тебе.
Мерседес знизала плечима.
– Мене вчили казати «ви» геть усім.
– А мене вчили поводитися як сеньйорита з хорошої родини, і ось що з мене вийшло.
Мерседес тихенько, дещо сором’язливо, засміялася. Алісія подумала, що Вальсова донька не звикла сміятися і робить це так само, як і дивиться на світ: як дівчинка, що ховається в тілі жінки, або ж як жінка, що їй усе своє життя довелося прожити в дитячій казці зі слугами й ляльками, які мають скляне нутро.
– Ви з поліції?
– Щось на кшталт цього.
– Ви не схожі на поліціянтку.
– Ніхто не є тим, на кого схожий.
Мерседес зважила ці слова.
– Мабуть, ні.
– Можна присісти? – запитала Алісія.
– Звісно…
Мерседес поквапилася принести з кутка два стільці й поставила їх у смужці світла, що падало крізь відчинені двері. Алісія обережно опустилася на стілець. Дівчинка, миттю прочитавши на обличчі жінки страждання, кинулася, щоб допомогти. Алісія кволо всміхнулася, чоло її вкрилося плівкою холодного поту. Мерседес завагалася на мить, але потім витерла його хустинкою, яку дістала з кишені. Коли вона це робила, то усвідомила, що шкіра в Алісії така ніжна й така бліда, що дівчинці захотілося погладити її кінчиками пальців. Вона відігнала цю думку, відчуваючи, що невідь-чому застидалася.
– Вам уже краще? – запитала вона.
Алісія кивнула.
– Що сталося?
– Це давня рана. Ще з тих часів, коли я була маленькою дівчинкою. Часом, коли дощить або дуже вогко, вона починає боліти.
– Нещасливий випадок?
– Щось на кшталт цього.
– Мені шкода.
– Таке трапляється. Ти не проти, якщо я поставлю тобі кілька запитань?
Очі дівчинки наповнилися тривогою.
– Про мого батька?
Алісія кивнула.
– Ви збираєтеся його відшукати?
– Я збираюся спробувати.
Мерседес благально глянула на неї.
– Поліція не зможе його знайти. Це мусите зробити ви.
– Чому ти так кажеш?
Вальсова донька опустила очі.
– Тому що мені здається, він не хоче, щоб його знайшли.
– А чому ти так думаєш?
Мерседес далі стояла з похиленою головою.
– Не знаю…
– Донья Маріана розповіла, що того ранку, коли твій батько зник, ти сказала їй, ніби він пішов назавжди й ніколи не повернеться…
– Це правда.
– Того вечора батько сказав тобі щось, що змусило тебе так думати?
– Я не знаю.
– Ти говорила з ним того вечора, коли відбувався бал-маскарад?
– Я піднялася до нього в кабінет. Він так і не з’явився на балі. Був у кабінеті з Вісенте.
– Вісенте Кармоною, своїм охоронцем?
– Так. Він був засмучений. Мав дивний вигляд.
– Він пояснив тобі, чому засмучений?
– Ні. Батько каже мені тільки те, що, на його думку, мені хочеться почути.
Алісія засміялася.
– Усі батьки так роблять.
– Ваш також?
Алісія лише всміхнулася, і Мерседес не наполягала на відповіді.
– Я пам’ятаю, що коли зайшла до кабінету, батько розглядав книжку.
– А не пам’ятаєш, чи це була книжка в чорній обкладинці?
На обличчі Мерседес з’явилося здивування.
– По-моєму, так. Я запитала батька, що це за книжка, і він відповів, що вона не для юних дівчаток. Мені здалося, він не хотів, щоб я її бачила. Мабуть, це була заборонена книжка.
– Твій батько має заборонені книжки?
Мерседес кивнула, знову з відтінком сором’язливості.
– У замкненій шафі у своєму кабінеті в міністерстві. Він не знає, що мені відомо про це.
– Ну, від мене він не дізнається. Скажи-но, а батько часто брав тебе з собою до свого кабінету в міністерстві?
Мерседес похитала головою.
– Я була там лише два рази.
– А в місті?
– Мадриді?
– Так, у Мадриді.
– Тут у мене є все, що потрібно, – відказала дівчинка не надто впевнено.
– Можливо, якось ми з тобою виберемося до міста разом. Прогуляємося. Або
