Якби - Ірен Віталіївна Роздобудько
— Так, як у нас із тобою?
— А хіба ні? — Він замислився і почав фантазувати: — Дивись: вранці ВОНА надягає блакитну сукню, і та здається ЇЙ недоречною, адже на вулиці йде дощ, і ВОНА повертається, аби переодягтися. В цей час ВІН виходить в якусь кав’ярню повечеряти, але згадує, що забув на столі гаманець, — і повертається за ним. Разом ВОНИ витрачають п’ять-десять хвилин — ті самі, невипадкові, що вплинуть на подальший розвиток подій. Потім ЙОГО улюблена кав’ярня — назвемо її… «Ля Перла» або «Синій кінь» — виявляється зачиненою, і ВІН прямує далі…
— А що в цей час робить ВОНА?
— ВОНА? Вона виходить на поріг свого будинку і йде в тому ж напрямку у якихось справах. Йде під дощем — сама на порожній вулиці.
— А далі?
— А далі відбувається так: «Любов вискочила на них з-за рогу і вразила, мов злодій…»
— Ого! Звідки ти знаєш?! Хіба ця книга надрукована?! Де?
Її зовсім не дивували його вигадки, адже сама наплела купу нісенітниць, від яких було солодко в роті. Її вразило те, що тут, у вісімдесятому, він читав «Майстра і Маргариту».
— А ти де її дістала? — лукаво запитав він, і вона зрозуміла, що ледь не втратила пильність.
Не очікуючи на відповідь, він додав:
— Я прочитав у «самвидаві» — за одну ніч.
Вона пригадала стос макулатури, яку батьки збирали, аби отримати талон на повне зібрання Анн і Сержа Голон.
Ніякого «самвидаву» у них не було…
— Отже, ми познайомились на вулиці? — прошепотіла вона в самісіньке його вухо.
— Ага. Сто років тому. Через те я одразу впізнав тебе, коли побачив сплячою за моїм столом…
Ох, якби вона могла сказати, як давно вони знають одне одного!
Але вона лише посміхнулась:
— Це нормально — знайомитись на вулицях?
— Зазвичай я не дивлюсь на перехожих. Але у тебе не було парасольки…
— Я була мокра і виглядала жалюгідно?
— Ми обидва були мокрі на порожній вулиці. Хіба поганий привід для знайомства?
— Тут вільно? Можна присісти біля вас?
Я розплющила очі.
Перед лавою стояв якийсь чемний старигань з шаховою дошкою під пахвою. Не одразу зрозуміла, чого він хоче. Ще була там, в спальні, в обіймах, у маренні наяву.
Я кивнула. І від цього поруху з-під моїх повік вилились два довгі струмки, скотились зі щік під підборіддя. Навіть не уявляла, що сльози можуть випікати на обличчі такі болючі стежки!
Старий вибачився і без жодного слова прошкандибав далі.
А на мене знову зрушився потік свідомості, який відкриває потаємні шлюзи лише в певні хвилини, аби винести на поверхню те, що в нормальному житті здається безглуздим і незрозумілим, — свої справжні бажання і мрії.
Чого вона хотіла?
…Мати великий дім, в якому безліч кімнат. Щоб в одній було розкидано фарби — мільйони різних тюбиків! І щоб в ній стояли мольберти із недомальованими картинами, адже закінчена картина означає маленьку смерть.
В іншій — все для шиття: клубки ниток і подушечки-їжачки, утикані срібними голками.
В третій вона різьбила б з дерева своїх маленьких божків, яких бачила серед лісу в дитинстві, в четвертій на дубовому столі стояв би великий «Ундервуд», на якому б вистукувала безкінечний роман, кожна частина якого починалася б словами: «Бог є любов…»
В п’ятій — всі стіни заставлені книжковими полицями без дверцят, аби вона могла витирати з книг пил якомога частіше, перебираючи їх. Старовинні і нові, вони б розмовляли з нею багатьма мовами — і з кожною вона б проживала нове життя.
В шостій вона поставила б величезне ліжко — таке широке, що на ньому вздовж і впоперек могло б улягтися з десяток людей. Адже вона любила спати, розкинувшись, як колись давно, коли, набігавшись у дворі, засинала просто на траві в палісаднику. І крізь сон відчувала, як в ній проростає трава.
Думала: чому світ сповнений всім, чим завгодно, — ворожнечею, заздрістю, пиятикою, бійками, побутом, плітками, очікуванням судного часу — всім, крім любові, яка могла б одразу поглинути, розтрощити весь цей непотріб на купу дрібних скалок?
Так, це було: вона лежала на пружній траві, занурювалась у неї, вкорінювалась пальцями в її рясне плетиво, і їй здавалося, що цей струм, що йде від землі і трави, проникає досередини і кожна клітина тіла вібрує в ритмі своїх тремтливих глибинних рухів.
Це було те саме відчуття, яке Ніка пережила сьогодні вночі! Так от звідки воно починається — з несвідомого дитинства. Коли ти ще не можеш дати назви своєму дару.
Ось чому вона завжди думала, що робить щось не те і не так, як усі, - і через це мусить соромитись і стримувати себе. Адже мало хто з мешканців двору чи навіть усього міста міг знепритомніти від любові. Не конкретно до когось, а ось так, впускаючи в себе землю, траву, повітря і зливаючись з усім цим, мов земля, трава, повітря. Це відчуття було настільки сильним і прекрасним, що вона хотіла роздати його іншим!
Всім. Найницішим — аби вони підвелися, найжорстокішим — аби вони стали воском, бридким — аби вони засвітилися зсередини, втомленим — аби вони відпочили, хворим — аби вони видужали. Її, ніби спиця, наскрізь пронизувала незбагненна любов до всього, на що падав погляд.
Могла годинами стояти, втупившись поглядом в якусь кольорову пляму на стіні, що потрапила під промінь сонця, або, задерши голову, застигнути під деревом і розглядати кору, мандрувати усіма її звивинами і борознами, уявляючи, що це шляхи в інші світи.
Вода і вогонь говорили до неї, скалка від розбитої пляшки світилася, мов діамант, а візерунки на старому килимі, що висів над ліжком, моделювали казкове майбутнє. Але так було лише у дитинстві. І все це називалось — любов…
…Все, про що я говорила до нього цієї ночі, падало на такий благодатний ґрунт, що могла б говорити і мовою ацтеків — він усе одно зрозумів би.
Суть і сенс того, що називається любов’ю, чітко постали переді мною, мов записані в якусь вищу книгу, — з такою ясністю і простотою, що я задихалася від глибинного пізнання і від цієї чіткої і зрозумілої простоти.
Любов не знає сумнівів, вагань, напівтонів, розрахунків. А присутність хоча б одного з цих чинників ставить її під сумнів. Єдине, що йде з нею в парі, - страх смерті…
Мені ще треба було пізнати суть смерті і слави. Не важливо, хто чи що
