Якби - Ірен Віталіївна Роздобудько

— Знаю, — сказала я. — А крім бубликів у вас щось є?

Він заметушився:

— Зараз перевіримо! Принаймні в холодильнику вчора були яйця. Але я можу зганяти до магазину.

— Не треба нікуди ганяти. Обійдемося яйцями, — сказала я і додала з посмішкою: — Якщо вони там були… вчора.

Перейшли до кухні.

Він заметушився, дістаючи з холодильника продукти. Вивалив на стіл все, що там було, — сир, яйця, масло.

Я помітила, що у нього тремтять руки.

Він повернувся до плити.

Я дивилась на його спину, шию, окреслену двома зворушливими впадинками.

Він вправно готував яєчню, сковорідка шкварчала і розповсюджувала спокусливі аромати.

Мені здалося, що спостерігаю все це тисячу років.

— Чому ви не питаєте, хто я? — запитала я.

— Навіщо? Якщо ви прийшли — гадаю, ви знали, куди йдете…

Так, дійсно, я це знала. Тільки не знала — навіщо? Води попити? Чи побачити його знову — без фланелевої сорочки і стоптаних капців, таким, яким він був зараз і… на тій фотографії.

Певно, я дійсно втратила розум, адже мені здалося, що запросто можу підійти до нього і обхопити руками спину, притиснутися до неї щокою, відчути її тепло — і в цьому не буде нічого протиприродного.

Ніколи зі мною не траплялося нічого подібного. Щоб ось так — одразу?

З іншого боку, подумки посміхнулася я, нині мені все дозволено! Адже, за великим рахунком, — мене немає! Я бігаю десь там, по дачі своїх сусідів, збираю квіти, ловлю метеликів і п’ю на ніч молоко…

Справа була зовсім не в тому, що мені закортіло вагомого підтвердження присутності в цьому часі, чи есперименту, чи захисту. Ні. Відбувалося щось дивне: відчула себе так, ніби я давно жила тут.

Те ж саме відчула, коли прийшла сюди вперше, а згодом — удруге, але тоді це відчуття виникло на рівні підсвідомості. І часом виринало спогадом приємності, затишку, спокою, зацікавленості, якогось незрозумілого щему в грудях. Але ніколи не доходило до чітких думок, а тим більше — дій.

Як зараз.

А як же Мирось?! Ця невчасна згадка неприємно штрикнула серце.

Але інша послабила напругу: Мирось зараз сидить десь на даху — чи де, він казав, полюбляв пити вино з друзями? — і гадки про мене не має! Більше того — він ходить зі своєю Томочкою, можливо, спить з нею, обіцяючи одружитися після інституту. Чемний, правильний, іронічний, впевнений у собі Мирось, який завжди знає, чого хоче. Мирось, який не вагаючись здасть мене в «дурку», щойно розповім про свою пригоду. Ні, не думатиму про нього зараз! Подумаю потім.

Зараз же мене цікавило одне: чи відчуває цей дивак те саме, що я?

Міркуючи таким чином, не помітила, що на кухні все стихло — жодного звуку, навіть сковорідка припинила шкварчати. Він завмер, продовжуючи стояти до мене спиною.

Не знаю, скільки спливло хвилин, коли почула його стишений, тривожний голос:

— Ви — тут?…

Цього було достатньо, аби зрозуміти: відчуває!

— Може, перейдемо на ти? — сказала я.

Він обернувся до мене з полегшеною посмішкою:

— Думав, що ти мені примарилась. Примарилась — і втекла.

— У «лазівку»? — посміхнулася я.

— Що? — не зрозумів він.

— Хіба ти не знаєш? — лукаво промовила я і вирішила трошки пожартувати, повторивши те, що нещодавно чула в цій же квартирі: — Є гіпотеза, що простір спільно з часом має спіральну будову по часовій координаті… Це виглядає приблизно так…

І я зробила те, що робив він: відірвала від газети смужку, нанесла на неї «вісь часу», намотала на палець і проколола в одному місці зубцем виделки. Він дивився на мої маніпуляції широко розкритими очима і мовчав.

— Плин часу тягне нас в одному напрямку — з минулого до майбутнього, і ми безсилі навіть пригальмувати в ньому, — вела далі я, згадуючи і повторюючи його ж недавні слова, почуті тут. — Але якщо піти перпендикулярно — потрапляєш в «лазівку» і…

Очі його розширились, він хитнувся.

Навіть здалося, що він непритомніє. Це був чудовий привид підійти і зробити те, що хотіла зробити… Він міцно обійняв мене. Я відчула, як сильно він тремтить і… як затишно знаходитись в його обіймах.

— Ти… ти… сказала те, над чим я давно працюю, але не міг так точно і так просто сформулювати! Ти теж в це віриш?!

Тепер я відповіла цілком впевнено:

— Вірю.

— Це неймовірно! І все, що відбувається зараз, — неймовірно. Ти прийшла до мене… — Він обережно взяв моє обличчя в руки, повернув до себе, і мене освітило таким світлом, що я заплющила очі. — Я знав, що ти прийдеш…

…Його дотики проростали в ній, пускали корені, мов дерева, обплітаючи і проникаючи в кожну клітину. І вона поволі почала розчинятися в ньому, як цукор у склянці з водою. Танула, втрачала відчуття власного тіла, своє таке непересічне «я», давній егоїзм «брати і отримувати», дослухатися лише до себе. Все, все відпало.

Вона стала невагомою, як світло.

Адже він огортав її світлом.

Вона стала водою, адже він огортав її теплими хвилями — і сам був, як море.

Вона стала музикою.

Адже він грав на ній без жодної фальшивої ноти.

Ще ніколи у неї не виникало почуття такої шаленої, майже нереальної спорідненості. Завжди щось заважало — чи то запах чужого тіла, чи поквапливість, з якою до неї торкались, чи то якісь специфічні вигуки і слівця, що дратували. А тут було повне відчуття сполучених посудин.

Вони просто перетекли одне в одне без будь-якого зовнішнього подразника.

Все, що він робив, було заради неї.

Тільки заради неї…

Вона згадала, як в дитинстві падала в траву, обхоплюючи руками землю, і відчувала, як крізь переплетені судини цієї трави в неї втікає дивне і невідоме почуття повного злиття з природою, з чимось сильнішим і правдивішим, ніж те, що можна вимовити словами. Він дав назву цьому відчуттю — дар любити. І все стало на свої місця. Він сказав: «Є — стосунки, а є — любов. Стосунків в мільйон разів більше, ніж любові». Вона ніколи не замислювалася над цим!

Дійсно, все, що вона бачила довкола себе — серед людей, — усе, що здавалося любов’ю, цим затертим і тисячу разів повторюваним словом, котре вимовлялося без жодного сумніву на весіллях і усіляких родинних заходах, здебільшого виявлялось саме «стосунками». Сімейними, дружніми, скандальними, сталими, прагматичними, швидкоплинними, благородними, брутальними, обридливими, позашлюбними, діловими, партнерськими, високими і низькими, важкими і легкими, зацикленими, егоїстичними, виваженими, нудними, буденними. А любов була просто любов’ю і не потребувала епітетів…

7