Короп по-чорнобильськи - Наталія Михайлівна Лапікура

Дружина зустрічала. На вокзалі. З дітьми. Пізно ввечері, до речі. Але… не в Дубно, а в Рівному. З одного боку - це не так уже й далеко, а з іншого - не так уже й близько. А головне - візник за дезінформацію здер подвійну оплату.

Вражений Шолом-Алейхем вичитував своїй дружині:

- Ну, ти подумала б своєю головою: якого дідька мені їхати до Рівного, коли у мене там немає ніяких справ?

Відповідь Годл Елімелехівни була вражаюче філософська:

- А я знаю? З тебе станеться…

В останні роки свого життя Шолом-Алейхем з гумором згадував історію зі своїм першим романом. Натхненний біблейською «Піснею пісень» царя Соломона, молодий Шолом Менахемович Рабинович вирішив, що цей твір буде по-перше - великий, а по-друге - виключно алегоричний.

Коли титанічна робота була завершена, молодий автор вирішив ознайомити з нею самого Менделе Мойхера-Сфорема, живого класика єврейської літератури на їдиш. «Дідуньо», як ніжно звали його молоді сучасники, жив і творив на той час у Бердичеві, який у своїх новелах іменував містом Придурськом. Що ж до майбутньої слави єврейської культури Шолом-Алейхема, то він на цей час разом із сім’єю відпочивав в Одесі на орендованій дачі. Яким чином молодий талант замість поїхати до живого класика в Бердичів, умовив старого влітку, в спеку, поїздом прителіпатися до Одеси - історія замовчує. Але той прибув. Після безсонної ночі, бо в маленького Мойше Рабиновича якраз різалися зубки і він позбавив спокою всіх до ранку, господар посадив високого гостя на веранді і, шануючи його вік, почав сам читати йому товстелезний рукопис. Знаючи, що Мойхер-Сфорем недочуває, він не стільки читав, скільки викрикував текст. На додачу, маленький Мойшик уже не скиглив, а успішно перекрикував тата.

Треба віддати належне легендарному бердичівському самітнику. Дідуньо витримав аж шість годин цієї какофонії. Потім, дочекавшись паузи, ніжно взяв молодого письменника за руку і лагідно сказав:

- Шльомо, послухайте, я вимушений вас перервати. Як ви вважаєте, у вас на кухні вже готують обід?

Засоромлений господар ляпнув себе по лобі:

- Напевне, так! Вибачайте, я ж забув, що ви навіть не снідали. Зараз я скажу аби вам терміново принесли що-небудь перекусити, доки буде готове гаряче.

- Гаряче? Перекусити? Боже сохрани! Я тільки хотів би знати, чи вже розпалили плиту.

- Плиту? Напевне ж розпалили.

- Ну, якщо розпалили, то зробіть мені ласку: киньте оцю вашу писанину у вогонь - і то негайно. Бо по-перше алегорія - це не ваш жанр, а по-друге… це нікуди не годиться.

І він повторив:

- Нікуди!

Ставлення до смерті у євреїв, а особливо - у освічених євреїв, своєрідне. І немає, либонь, аналогів серед інших народів Європи. Напевне, причиною тут їхня історія, встелена кістками предків - від часів прадавніх і до найновітніших. Інші б вдарились або в чорну містику, або ж у ще чорнішу п’янь. А от народ Ізраїлів розглядає цю трагічну проблему і досить іронічному ракурсі.

Жартувати з власної смерті - то, погодьтеся, вдається не кожному. Останніми словами Шолом-Алейхема, котрий помирав від діабету, було:

- Нормальний єврейський письменник повинен сконати від голоду. А я помираю від спраги…

А коли розкрили і прочитали заповіт письменника, то знайшли там наполегливу вимогу приблизно такого змісту: щороку в день його смерті найближчі родичі мають читати над могилою поминальну молитву. Але якщо у них немає бажання це робити, то необов’язково вибиратися на кладовище. Достатньо сісти за столом і в теплій компанії або почитати щось із його веселих оповідань, або просто пригадати всі ті кумедні випадки, які з ним траплялися. Закінчувалося це прохання наступною фразою: «І взагалі - нехай ім’я моє краще буде пом’януте зі сміхом, аніж не пом’януте зовсім».

У довоєнному Львові особливо уїдливим стилем спілкування відзначався поет, перекладач і журналіст у одній особі Артур Зісман, котрий увійшов до історії під своїм псевдонімом Бруно Ясенський.

Львівська критика не поминала “незлим тихим словом” жодної публікації Зісмана-Ясенського - чи то йшлося про вірші, чи то про публіцистику і навіть переклади. Особливо відзначалася газета “Львівський кур’єр”. І от одного дня шеф-редактор цього видання одержав наступну телеграму від Бруно, котрий Артур:

“Вельмишановний колего! Сиджу, власне, у затишному місці, куди навіть царі пішки ходять, і маю перед собою вашу газету з вашою рецензією. За хвилину матиму її під собою”.

Від авторів: гарно жартувалося, та кепсько закінчилося. З Польщі Зісмана-Ясенського вигнали - саме за його публіцистику. З Німеччини, куди він перебрався, попросили ще швидше. Французи, котрих він вшанував своєю появою, віддали жартівника до суду. Тоді Зісман-Ясенський терміново оголосив себе стовідсотковим комуністом і радянське посольство в Парижі витягло його з буцегарні та урочисто відтранспортувало до СРСР.

На четвертій за рахунком батьківщині товариш Бруно без зайвої скромності дав собі таку поетичну характеристику:

«Певец коммунизма грядущих идей, восславивший дней наших великолепье».

Однак у радянських чекістів чомусь була інша думка щодо творчого доробку Артура Зісмана. Його заарештували в 1937-му році, звинуватили у шпигунстві на користь польської, німецької і французької розвідок, а також у глибоко прихованому троцькізмі - і розстріляли. У повоєнній комуністичній Польщі Бруно Ясенського записали у класики польської (?) літератури. У сучасному польському Інтернеті нам вдалося відшукати лише одне-єдине посилання на зацитовану вище історію з газетою “Львівський кур’єр”.

Ще один шкіцик з життя єврейської інтелігенції на західних теренах України до 1939-го року.

Єврейський поет Бер Горовіц мав своїх шанувальників, проте ніколи не мав достатньо грошей. Відтак він вирішив заробити ще й на малярстві. І написав портрет не когось там, а мера міста Станіслава. Коли