Доводи розсудку - Джейн Остін
Містер Елліот відвідував їх кілька разів, обідав у них одного разу й був, очевидно, радий, що його запросили, бо вони зазвичай не давали званих обідів; словом, він був радий кожному доказу родинних зв'язків і все своє щастя бачив у тому, щоб його приймали як свого на Кемден-плейс.
Енн слухала, але не розуміла. Вона знала, що треба пам'ятати і дуже пам'ятати поняття тих, хто вів розповідь. Вона намагалася бути поблажливою. Мабуть, історія цього примирення здавалась їй такою дивною й чудернацькою лише через спосіб, у який вона розповідалась. Однак їй здавалося, що за бажанням містера Елліота після стількох років бути ними прийнятим ховається щось непомітне на перший погляд. З практичного боку він нічого не вигравав від примирення з сером Волтером; від незлагоди він нічого не втрачав. Цілком імовірно, з них двох містер Елліот був багатшим, а Келлінч усе одно мав перейти до нього разом із титулом. Навіщо ж розумній людині, а він здавався дуже розумною людиною, навіщо ж йому все це потрібно? Вона могла пояснити це лише тим, що він шукав зустрічі з Елізабет. Мабуть, колись вона йому й сподобалась, але випадок і міркування користі відвернули його увагу, а тепер, коли він міг розпоряджатися собою як схоче, знову про неї згадав. Елізабет, безперечно, гарна на вроду, манери — витончені й вишукані, а її характеру містер Елліот тоді не розпізнав, тому що бачив лише на людях, і до того ж був іще зовсім юним. Як витримають її вдача й поняття його нинішній тонший смак, — це вже інша річ, і Енн до цього зовсім не була байдужою. Вона усією душею прагнула, щоб його смак не став занадто тонким, якщо він і справді обрав Елізабет; а ось Елізабет була дуже схильна сподіватися на це, і її подруга місіс Клей, здавалося, підтримувала її надії, судячи з того, як вони переглядалися, коли йшлося про часті візити містера Елліота.
Енн згадала, як вона бачила його мимохідь у Лаймі, але це їх не дуже цікавило. «О, так, можливо, це був містер Елліот. Вони й не знали. Дуже ймовірно, що це був він». Їм було не до її описів. Вони самі прагнули його їй описати, особливо сер Волтер. Він віддавав належне його зовнішності справжнього джентльмена, манері вдягатися — зі смаком і водночас за останньою модою, приємному обличчю, розумним очам; проте не міг не журитися, що в нього так випинається нижня щелепа, і ця вада, здається, з роками посилюється; однак не можна сказати, щоб майже всі його риси з часом не змінилися на гірше. Містер Елліот, здається, вважав, що він (сер Волтер) виглядає достоту так само, як і тоді, коли вони востаннє бачились, але сер Волтер не міг відповісти йому тим самим, і це було так незручно. Проте скаржитися теж нема на що. Містер Елліот обличчям набагато кращий, ніж більшість чоловіків, і серові Волтеру було б не соромно хоч де з ним з'явитися.
Увесь вечір вони не розмовляли ні про кого, окрім містера Елліота та його друзів у Мальборо Білдінгс. «Полковник Волліз так прагнув їм відрекомендуватись! І містер Елліот так цього хотів!» Була також місіс Волліз, яку вони поки що знали тільки з розмов, бо вона з дня на день збиралася народити, але містер Елліот казав, що це «вельми чарівна жінка, яка, безперечно, гідна того, щоб її приймали на Кемден-плейс», і, як тільки вона стане матір'ю, вони з нею познайомляться. Сер Волтер високо цінував місіс Волліз; казали, що дуже гарна на вроду, красуня. Йому кортить її побачити. Він сподівається, що це буде відшкодуванням за всі ті негарні обличчя, які він щодня зустрічає на вулицях Бата. Головне лихо міста — безліч негарних жінок. Він не хоче сказати, що тут узагалі немає гарненьких, але кількість негарних жінок значно більша за середню. Гуляючи, він часто помічав, що на одне гарненьке личко тут припадає тридцять або навіть тридцять п'ять страховиськ; а одного разу, коли він був у крамниці на Бонд-стрит, налічив вісімдесят сім жінок, які пройшли повз нього, і серед них хоч би одне пристойне обличчя. Щоправда, ранок був холодний, сильний мороз, який може витримати навряд чи одна жінка з тисячі. І все ж таки в Баті неймовірно багато потворних жінок. А вже чоловіки! Ці ще гірші. На вулицях він бачив силу-силенну таких страхопудів! Як мало звикли тутешні жінки бачити щось непогане, одразу помітно з того враження, яке справляє на них людина пристойної зовнішності. Ще ніколи йому не доводилося гуляти під руку з полковником Воллізом (а в того чудова військова виправка, хоча, щоправда, він рудий), не привертаючи до себе жіночих поглядів; усі жіночі погляди були, безперечно, спрямовані на полковника Волліза. Скромний сер Волтер! Однак він не зміг здійснити свій ухильний маневр. Його дочка й місіс Клей одностайно почали натякати, що в супутника полковника Волліза виправка, певно, не гірша і до того ж він не рудий.
— А який вигляд має Мері? — запитав сер Волтер, який був у прекрасному настрої. — Останнього разу, коли я її бачив, у неї був червоний ніс, але, сподіваюся, це буває з нею не щодня.
— О, ні, це було цілком випадково. Вона чудово почувається й має дуже гарний вигляд із самого Михайлового дня.
— Коли б я не побоювався, що через це вона буде виходити з дому в погану погоду, ризикуючи обвітрити обличчя, я надіслав би їй новий капелюшок і мантилью.
Енн міркувала, чи не наважитись їй натякнути, що сукня або чепець навряд чи спричинять небезпеку такої спокуси, коли стук у двері змусив їх про все забути. Стукають! І так пізно! О десятій годині! Чи це не містер Елліот? Вони знали, що він обідав на Ленсдаун Крессент. Мабуть, дорогою додому вирішив до них завітати. Вони не мали сумніву, що це він. Місіс Клей була впевнена, що це він. Місіс Клей мала рацію. З усією пишністю, на яку були спроможні дворецький та хлопчик-слуга, містера Елліота супроводили до кімнати.
Це був той самий чоловік, той самісінький, тільки інакше вдягнений. Енн трохи відійшла вбік, коли він почав вітатися з іншими й виправдовуватися перед її сестрою за
