Соня - Катерина Бабкіна

– Не найближчим часом, – сказав він. – Ми звідси на море, тільки залагодимо деякі справи.

– Море, озеро – яка різниця, – сказав сумно Бесник, він явно нудьгував і хотів назад – якщо не в каструлю, то бодай туди, де йому є з ким гратися.

– Переночуйте під горами, – сказав Руслан, котрий вийшов з намету з ними попрощатися. – Не варто їхати там поночі, забагато розваг. Біля Лашая є хороша вілла з кімнатами для гостей, а Лашай якраз на трасі – зранку поїдете на Південь, до Тирани, звідти вже є дорога на Салоніки. А гори непрохідні.

– Дякую, – сказав Кай.

– І Лалджету не чіпай, – сказав раптом Руслан. – Вона ж не просто так тут стільки років живе.

– А для чого? – напружився Кай.

– Ні для чого, – сказав Руслан, – але точно не просто так. Не знаю, за чим ти шукаєш, але я тобі не вірю.

– Я тобі теж, – сказав Кай, і вони міцно потисли один одному руки.

Соня вмостилася на переднє сидіння «мерседеса», Кай завів двигун, і машина важко рушила, у дзеркалі заднього виду Соня побачила, як Бесник зайшов у воду і по пояс в лататті побрів назад до циганських плотів.

Кай об’їхав невеличку затоку і загальмував. Щось вигулькнуло з трави і кинулося до машини – Соня не встигла навіть злякатися, як мокрий Бесник втиснувся на заднє сидіння, все ще відпльовуючись, засапаний і задоволений.

– Циган є циган. Вірити їм не можна, але кращих партнерів для бізнесу годі шукати, – сказав Кай, простягаючи Бесникові кілька купюр. Бесник їх швидко, але зосереджено, перерахував і сховав у кишеню мокрих шортів.

– Що треба робити? – радісно спитав він.

Дім Лалджети був схожий на гриб. Складений з каміння, до смішного маленький, як іграшковий, з якимось зарослим мохом і травою дахом, він тулився до велетенської чорно-сірої скелі – так починався гірський хребет. Поруч була криниця і якийсь нехитрий город, де росли поодинокі кущі цибулі, моркви, кілька капустин, й менші чорно-сірі камені – ніби личинки скелі, до котрої тулився дім. Так і розростаються прокляті гори, подумала Соня, з цяток, як равлики в банці. Вже давно не було коло дому ані плоту, ані яблунь – одні пеньки стирчали з трави.

– Зайдімо, – сказав Кай.

Важкі двері були не замкнені. За ними кублилася смердюча напівтемрява. На голих кам’яних стінах висіли колись теплі килими, котрі тепер зяяли дірками, піч позіхала чорним порожнім ротом, трава, розвішана на балках під стелею, давно спорохнявіла – лисі пучки стебел гойдалися від протягу на шнурках. На брудному ліжку лежала, зіщулившись, зморщена Лалджета, вся покручена, з синюватими нерівними ґулями замість суглобів, теж схожа на гриб – висушений, отруйний. Відчувши світло і притік свіжого повітря з прочинених дверей, вона повільно й важко підвелася і сказала щось коротко, надривно – ніби сплюнула поперед себе.

– Що вона каже? – спитав Кай.

– Вона питає, чи це Бог, – сказав Бесник.

– Скажи, що ні.

Бесник сказав. Лалджета подивилася на нього порожніми, більмастими, молочно-білими очима так, ніби бачила, потім звела очі – ніби розглядала і Соню з Каєм. Після посміхнулася беззубим ротом, але якось невесело і гірко, й знову щось сказала, вже не так різко – радше впокорено.

– Що вона каже? – знову спитав Кай.

Бесник мовчав, тільки дивився на Кая, ніби прикидаючи, чи отримає зараз по писку.

– Ну? Цигане, ти взяв гроші! – нагадав Кай.

– Вона каже: тоді ідіть на хуй!

– Ось тобі і вічне життя, – сказав Кай. – Поїхали, цигане, відвеземо тебе до затоки.

– А справа? – розчаровано сказав Бесник.

– Це і була справа, – сказав Кай.

Лалджета не лягала, проводжала їх сліпим поглядом – Соні здавалося: вона відчувала його навіть крізь двері.

– Я думала, таких старих людей шанують і опікають, майже як локальних святих, – сказала Соня. Вони вирішили послухати поради й не зупинятися в селищі неподалік дому Лалджети, а все-таки їхати до Лашая. Вечір накочувався з озера, дихав прохолодою їм навздогін.

– Перші років двісті так і є, – сказав Кай, – навіть, може, триста. Стає в пригоді твій авторитет, досвід, ще жива твоя родина й усі вважають тебе особливим, зачарованим. Іноді – таким, що приносить удачу, іноді – хоронителем мудрості й найважливіших таємниць. Але потім люди спершу звикають – ну, ти собі є і є, покоління змінюються, а ти ж кращим не стаєш, тож назад перетворюєшся на звичайну стару немічну людину, потім ти впадаєш у маразм, наприклад, – а хтось усе ще пам’ятає, що ти, приміром, топчеш ряст уже чотириста років, а це ні в які ворота. Тебе починають лякатися, уникати. Люди бояться і не люблять того, чого не розуміють, – і ще не люблять бачити втілення своїх мрій, особливо нездійсненних. Ось ти колись думала про вічне життя?

– Думала, – сказала Соня.

– І воно тобі сподобалося?

– Ні, – відповіла вона чесно. Лалджета, її дім, її життя зовсім Соні не сподобалися.

– Люди з селища більше не бачать Лалджету Вони давно виштовхнули її поза