Записки Кирпатого Мефістофеля - Володимир Кирилович Винниченко

Сосницький робить усім тілом нетерплячий рух.

— Покинь, Якове, покинь! Не треба! Не хочеш говорити, так і кажи! А цього не треба!

Він круто відвертається, змахує з абажурчика метеликів і переставляє пляшку на инше місце.

— Та чого ж ти сердишся, чудний ти чоловіче? Та кажу ж тобі, що я не знаю, про віщо ви там балакали. Мало чого тобі Соня могла наговорити.

— Ти знаєш, про що я кажу…

— От маєш! Ій-Богу, не знаю.

Сосницький рвучко повертається й дивиться просто в вічі мені. Я спокійно, твердо й ясно усміхаюсь до його.

— Вона була твоєю до мене? — раптом тихо, рівно, майже без ніякого виразу кидає він.

Мої очі якось самі собою помалу і вражено поширюються. Я сідаю рівніще й якийсь час мовчки дивлюсь на Сосницького.

— Дмитре, ти п'яний, чи… Ти здаєш собі справу, про що ти говориш?

Дмитро раптом насмішкувато, різько, відривчасто регоче, неначе гавкає.

— Ач, яку невинність зморозив! Не була? Ні? Не була твоєю любовницею? Ні?

Я гупаю кулаком по столі й кажу:

— Сосницький! Ти сказився, чи що?!

Він затихає і з кривою, насмішкуватою гримасою довго дивиться на мене.

— Ні, тепер ти мені відповідай! Звідки ти взяв цю дику, безглузду нісенітницю? Через що, дурний ти, смішний чоловіче?

— Із слів самої Соні! От звідки! Розумієш ти, розумний і несмішний чоловіче?!

Він гатить кулаком по столі; його лице багровіє, чоло стає рожевим. Але в очах, що злісно і гнівно, впялись у мене, все ж таки є щось допитливе.

— Соня?! Соня тобі це сказала?! Рішуче не розумію нічого. Коли ти не брешеш, то абсолютно не розумію нічогісінько. На віщо могла тобі Соня казати цю очевидну, дику нісенітницю, цілком одмовляюсь розуміти. Але тепер, принаймні, я розумію твоє чудне поводження зо мною за останній час. Так от у чім штука! Признаюсь, я гадав, що ти просто ревнуєш, ревнуєш до сучасного.

— І до сучасного. Так, і до сучасного!

— Та-ак? Ти маєш якісь підстави до цього?

— Маю! Заяву Соні, що вона…

Він круто спиняється й понуро дивиться кудись убік. Далі підводиться й починає блукати по альтанці, зачіпаючи за стільці й шелестячи листям. Оркестра грає якийсь старий, ніжний романс. Чийсь жіночий голос підспівує. Хапливо і дрібно хрущать кроки локаїв по піску стежок.

Сосницький зупиняється біля стінки, притуляється лобом до стовпа і стоїть так без руху.

— Дмитре, покинь! Іди сюди!

Не рухається. Оркестра раптом переходить на щось танцюристе, сповнюючи ввесь сад грюкотом бубна та літаврів, від яких, здається, пляшки на столі роблять болючі ґримаси.

Сосницький одривається від стовпа, прудко підходить до мене, сідає так, що його коліна впіраються в мої, бере мене за обидві руки вище літків і говорить з мукою:

— Якове! Невже ж ти не розумієш? Невже ти не розумієш?!

Він до болю тисне мої руки й декілька разів струшує їх. Засмалене, схудле лице його дивиться на мене безпорадно, благаюче.

— Дмитре! Я розумію. Вір мені, але…

— Ні, ти не розумієш.

Випускає мої руки і, трудно, глибоко зітхнувши, крутить головою.

— Не розумієш, не можеш зрозуміти! Це якесь катування, це щось таке задушливе, що… Я збрехав тобі, що в нас усе добре. Нічого доброго нема. Я ні в чім не можу докорити Соні, вона старається, щоб було добре, але… все це ні до чого.

Я хочу щось сказати, але Сосницький знову хапає мене за руки й, не випускаючи їх, схилившись до мене всім важким тілом, говорить:

— Ні, почекай! Почекай, Якове! Я знаю, все це вірно. Може бути, нічого цього немає. Соня присягається, що нічого не було й нема. Але ти зрозумій: я нічого не знаю. Не знаю! От що мучить. Ну, скаже вона мені: «Так, було те та те». Добре! Було, так було! Я ж усе-таки інтеліґентна людина, можу зрозуміти. Але скажи ж, скажи! Скажи все! Краще знати найстрашніще, ніж не знати нічого і все підозрівати. Це нестерпно!

— Але, як же вона тобі може казати, коли нічого не було?

— Неправда! От це й неправда. Щось було. Було, хоч ви мене тут ріжте! Це почувається. І от я тебе прошу, благаю: скажи мені, — що було? Скажи, Яшо! Що б не було там, даю тобі слово, ніяких історій учиняти не буду. Я хочу тільки позбавитись вічних думок, угадування, докопування, висліджування. Я не маю більше сил. Усі мої дні й ночі заняті тільки цим. Що ж це таке?! Що хочете, скажіть, тільки збавте мене від цієї муки! Якове, пожалій, скажи!

Велике, мужеське його лице так по-дитячому жалібно і благально дивиться на мене, що на хвилинку в мене з'являється бажання сказати йому все. Але що ж саме сказати? Що Соня один вечір була моєю, й що ні вона, ні я не знаємо, чий син Андрійко? Чи це ж дасть йому полекшення?

— Добре, Дмитре, я скажу тобі все. Ти маєш рацію. Краще все по щирости.

Я бачу, як одразу його лице блідне під смагою, ставши сірим, як цукровий папір. Очі злякано заокруглюються. Він випускає мої руки і хрипко говорить:

— Ну, от… Добре!

— Так! Між нами дещо було…

Сосницький немов ковтає щось і таксамо з переляком, широко дивиться на мене.

— Це було до тебе. Соня мені дуже подобалась. Себто, коли все казати, то я був закоханий у неї. А вона ні. Мене це мучило і злостило. Ти розумієш? Ну, от! Так. І от раз, коли вона якось зайшла до мене в справі, я… я силоміць почав цілувати її.

Сосницький одривчасто кашляє, на віщось бере корок зо столу і мне його пальцями.

— Вона, звичайно, виривалася, пручалася, протестувала, але я загубив розум… Тоді вона… сильно вдарила мене по щоці. Я випустив її й… заридав. Їй, мабуть, стало шкода мене, вона почала потішати мене й декілька разів поцілувала мене. Потім вона пішла. Незабаром вона вийшла заміж за тебе. Більш ніколи ми про той вечір не балакали. От це було!

Сосницький довго, мовчки й немов розгублено дивиться на мене.

— Та це й усе? — чи то не ймучи віри, чи розчаровано кидає він.

— Це все.

Він знову дивиться, довго, допитливо й неначе потрохи впадаючи в задуму. Далі обережно кладе корок на стіл, підводиться й починає блукати по альтанці.

— Чого ж Соня не