Ковдра сновиди - Марина Соколян

— Вхід до міста — четвертак! — радісно виголосив молоденький вартовий, заступаючи прохід. Для нього, схоже, то був чи не перший за день подорожній, з якого можна було підживитись.

— А його, — Айну обурено кивнув на Гаяна, — його ж ви пустили задурно!

— А-а-а! — скривився вояк. — Так то ж, значиться, жрець, служитель культу. їх наказано на дурняк пускати. А ти, друже, хто? Ага! От і плати за вхід!

Айну приголомшено пирхнув:

— Ну-у, ти мене потішив! — уїдливо промовив бог, — Тільки-от я не маю четвертака.

Він покопирсався в кишенях і видобув звідти золотого. Монетка сяйнула, перелітаючи в гостинно розкриті долоні нового власника.

— Дужий Йогде! — ошелешено проказав вартовий.

— Е, та ні, — усміхнувся Айну, — але колись ми були близькими друзями.

— А що йому буде тепер? — поцікавився Гаян, коли вони нарешті ввійшли до Труада. — Золотий пропалить йому штани чи, може, до лоба пристане?

— Нічого такого! — Айну глузливо хитнув головою. — Хіба, може, мармизу начистять, коли він спробує ним розплатитися. Довірливість — то ще не віра, та якось не випадає харчами перебирати… А до речі, чого тут так тоскно? За моєї пам'яті Йогдівська парафія виглядала трохи жвавішою…

Гаян роззирнувся. І справді: якщо минулого разу Труад лихоманило голодною маячнею про грядущий рай, то нині тут панувала якась зосереджена, хоч і безладна метушня. Молодий жрець знизав плечима й перепинив першого-ліпшого перехожого, який швиденько дріботів собі, лякливо позираючи довкіл.

— Поштивий пане, — звернувся до нього Гаян, — чи не підкажете, якою бідою заклопотані мешканці цього славного міста? Чи не скоїлось чого лихого?

Поштивий пан ледь не розсипав затиснений в обіймах оберемок дрібно пописаних сувоїв. Якусь хвилину він приголомшено кліпав очима, мовби до нього звернулася якась занедбана міська примара.

— А, панове — з провінції! — нарешті виснував він. — Ну, звісно, ви не знаєте! Купка навіженців, що кличуть себе Адептами Вчення, випустила на вулиці якесь жахливе чудовисько. Вони звуть його Лялечка… Ха! Вночі та цяцька прокидається і трощить усе, що перестріне: мури, підводи, двері… А вчора лишень весь гарнізон міський розкидала, мов тріски. Словом, хто вночі буде вештатись, ризикує прокинутися в баюрі пласким як січеник. Казав я бургомістрові: розігнати оте паскудне кубло, та хто мене слухав? От і маєте тепер! Моя вам порада — знайдіть собі на ніч якийсь прихисток із міцними стінами!

Посадник значуще кивнув і прудко потупцював геть — кудись, де, певно, стіни десять ліктів завтовшки.

Гаян невпевнено зиркнув на свого супутника:

— Вечоріє, до речі…

Айну люто посміхнувся:

— Ага, нема чого тягнути. Я, здається, ще непогано пам'ятаю дорогу, але за останнє століття тут усякого набудували… Покажеш, раптом що.

Гаян насилу наздогнав бога, котрий рішучим кроком рушив уперед.

— Чекай… Але це ж ти ідеш до храму Йогде!

— Ну?! — знизав плечима Айну. — А ти як думаєш, де вони тримають свого опецька? Лялечка… Ну, не покидьки?

Вони йшли до храму, а метка осіння ніч наступала їм на п'яти. Мовчазне й налякане місто ледь світило тьмяними віконницями, блимаючи з-під завіс: ану раптом скоїться щось барте уваги? Миршаві пси люто скублися за шмат чогось — когось? — поживного, під ногами хлюпала густа сморідна багнюка. Гаян відзначив, що місто чомусь зовсім не викликає в нього прихильності. Як тут живуть лише ті збочені городяни?

У провулку, що вів до храму, Айну спинився.

— Зачекаймо тут, — мовив він. — Не думаю, що штурм Магаралевої твердині принесе якусь користь, окрім тамування праведної люті. Скоро воно саме сюди явиться.

— Ну і… що ми з ним будемо робити? — сторожко поцікавився Гаян.

— Не знаю, — зізнався бог. — Щось.

Чекати довелось довше, ніж собі сподівався Гаян. Він устиг добряче змерзнути і змокнути, бо якраз почала сіятись гидка крижана мжичка, але Айну був незворушний і, здавалося, не помічав жерцевих потерпань. Та вкінці з'ясувалося, що він, як і личить богові, таки мав рацію.

На вулицю ступила постать, що ніяк не могла бути людською, хоч виглядала й рухалась немовби за людською подобою. Таки дійсно — лялька, але лялька лиха й велетенська… Вона посувалася, ледь волочачи тяжкі безформні ступні, проте в усій цій жаскій фігурі відчувалася безтямна нищівна сила. її очі світилися примерклим полум'ям.

— Здоров! — сказав Айну, виступаючи вперед.

Гаян затримав подих. Постать пригальмувала, вдивляючись у раптову перепону.

— Невже не впізнаєш? — зітхнув Айну. — Відколи це ти, Довбешко, міського гонору набрався?

Чудовисько ворухнуло величезною долонею, прагнучи, певно, відкинути з дороги прикру перешкоду. Айну зграбно ухилився і ступив ближче, немовби намагаючись потвору обійняти. Аж і правда, він обхопив ляльку руками і притис до себе. Потвора судомно смикнулась і завмерла.

Полум'я у глиняних очницях поволі згасло. а ще за мить химера тріснула й розсипалася на дрібні черепки.

Айну розімкнув обійми й відступив. Його трохи хитало, тож Гаян мусив допомогти йому дістатися стіни й там присісти на якусь брудну приступку. Він почув, як за дверима хтось притишено зойкнув і зробив крок назад, очевидячки, від замкової шпарини. Гаян криво усміхнувся.

— Оце і все, — ледь чутно промовив Айну. — Він більше не повернеться.

— Йогде? — навіщось уточнив Гаян. — Але ж так йому буде краще, хіба ні?

— Краще, — Айну гірко зітхнув: — Авжеж. Ну то… йдемо звідси? Зараз я трохи перепочину, і йдемо з цього дурного Труада, — він позіхнув, — додому.

— У мене є ліпша пропозиція, — раптом пролунало поряд.

У млистому присмерку вималювалася висока фігура. Попри пітьму та мряку Гаян зміг розгледіти довгу хламиду й лукавий блиск непроникно-чорних очей.

— А… ти, — втомлено проказав Айну. — Слід було чекати.

— От усі ви так, — ображено проказав незнайомець. — А даремно. Йогде — той казав, що ліпше з'їсть свою довбню, аніж мене буде слухати. Гордий був, ні? І де він тепер?

— Наче ти не знаєш, — уїдливо мовив Айну.

— Я, певна річ, знаю, — реготнула темна постать. — Але ж і ти знаєш: вдома нічого доброго на тебе не чекає.

— А я невибагливий, — огризнувся Айну.

— Ну, звісно, — погодився незнайомець. — Тільки зажився ти, брате. Сірі стали на твій слід, так що… Та я розумію, всім тепер тяжко. Ти можеш допомогти мені, а я — тобі, то чого ж нам сваритись? Як гадаєш?

— Оно як заговорив! — усміхнувся бог. — Невже все настільки погано?

— Настільки погано, — кивнув той: — Єрухалом ледь тримається. Якщо ми не встигнемо перебратися… Словом, тоді сни вийдуть на вулиці, а це, як сам розумієш, уже занадто. Я, до речі, підшукав чудове місце. Тільки я не можу нічого створити. Фах у мене не той.

Айну зітхнув: