Ковдра сновиди - Марина Соколян
Почуй нас, Той, що скидає сон з очей, сновиддя — з повік.
Шма колейну Елохай ханотейн лаяейф коач.
Почуй нас, Той, що надає сили заслаблим.
Шма колейну Елохай матір асурім.
Почуй нас, Той, що звільняє бранців.
Шма колейну Елохай…
Ця молитва була іншою, не подібною до тих гімнів, що звучали у храмах. Вона не потребувала жерців та ритуалів, бо її святилище містилося прямісінько в серці. Якщо, звісно, воно ще не цілком затерпло.
Договоривши, Гаян розплющив очі й роззирнувся. Нічого не змінилось.
Дійсно, а на що він розраховував? На те, що ось тут, просто зараз відкриються осяйні двері в захмарну далечінь? На те, що світ вивернеться підбоєм назовні — тому лише, що він, Гаян, вимовив кілька слів? Ха! Гаян привітав себе з безболісним завершенням розумового затьмарення й розвернувсь, аби йти геть.
І ледь не впав, перечепившись через якусь колоду. Як же він її раніше не помітив? Гаян люто вилаявся, пригадавши блюзнірську юність — покалічений палець болів немилосердно. І звідки ця колода взялася, стрибнувши під ногу, наче якийсь непоказний… поріг? Гаян ошелешено підняв погляд і побачив, що край галявини між двома ялицями бовваніє похилена халабуда. Слід було вглядатись, аби вирізнити між гіллям благенький навіс, півпрозорі подоби стін і за плетеною завісою — кучугуру картатих ліжників. Гаянове серце теленькнуло вівчарським дзвіночком, та мужньо ігноруючи раптову слабкість у колінах, він навшпиньки рушив ближче.
Мешканець халабуди солодко спав, заховавшись десь у потаємних надрах ковдр, лише лікоть та край світлої чуприни прозирали між подушкою, смугастим рядном та хутровиною.
Гаян розгубився. Що йому робити далі? Чи має він право… втручатися? Може, краще лишити все як є? Може…
Він легенько поторсав сновиду за плече. Той пробубнів щось несхвальне й накрив голову подушкою. Гаян погриз ніготь, роздумуючи, а потім поторсав сильніше. Айну дратівливо чмихнув і відмахнувся. Гаян прикусив губу. Ні, не так він собі це уявляв, зовсім не так…
Нарешті Айну розплющив одне око й осудливо зиркнув на гостя:
— Ну?! — сонно промимрив він. — Якого біса?
— Е-е-е, я… — Гаян присів навпочіпки: — Пробач, коли я невчасно… Але ти спиш уже чотири роки. З гачечком. От я й подумав…
— Скільки?!
Айну стражденно насупився, а потім, крекчучи, сів на ліжку. Вигляд у нього був кволий і скривджений, а в нечесаній чуприні заплуталась пір'їнка. Гаян мимохіть усміхнувся. Айну роздратовано зиркнув на нього, скрививсь і потер скроні.
— Оце так задрімав, — він ніяково усміхнувся. — Не голова, а горщик із бджолами… А чого ти раніше не явився?
Гаян соромливо кахикнув:
— Та я, е-е-е… не знав, як це робиться. Думав у книжників розпитати, ну, в Труаді. Про замовляння Мертвих Імен, і…
— Ти що, дурний? — миттєво підкинувся бог. — Збожеволів? Це ж наче як із душі зробити опудало, тирсою набити й ґудзики — замість очей!
— Та мені пояснили, що це… не годиться. Там одні вже спробували, навіженці, у храмі Йогде…
Айну підняв на жерця тяжкий тьмяний погляд, майже як тоді, давно, пропонуючи йому навіч познайомитися з безоднею. Гаян навіть замружився, але нічого страшного не відбулось.
— Та-а-ак… — протягнув бог. — Отже, Магараль і його здібні учні…
— Еге, вони, — озвався Гаян. — А я навіть пообіцяв повернутись і помогти навести лад.
Бог скептично гмукнув:
— Ти диви. Пообіцяв? Та ще й, либонь, від мого імені? Хоча, що я нарікаю, це ж твоя робота… Ну, пообіцяв, значить треба йти.
Айну рвучко підвівсь, але відразу ж був змушений спертися на стовбур найближчої ялиці. Гаян збентежено спостерігав за ним, починаючи підозрювати, що чотири роки вимушеного сну не минулися богові задурно. Щось та й змінилося…
— Може б, нам не поспішати? — запропонував він. — Час ми маємо…
— Час? Який час? — здивовано запитав Айну, позираючи кудись через Гаянове плече.
Той обернувся і, прослідкувавши за боговим поглядом, побачив храм і ту саму приступку, де він сидів ще зовсім недавно. Тепер коло дверей храму, уважно роззираючись, стояв давній знайомець у сірому плащі. Він підібрав залишений Гаяном ліжник і, мовби натрапивши на слід, зиркнув кудись у їхньому напрямку.
— Ай дійсно, — промовив Гаян, — навіщо відкладати?
Шлях до Труада був смутним і студеним, зате коротким. Та дорога, що забрала би в Гаяна тижні зо два, нині згорнулася, мов кодола в бурту, обернувшись якимись трьома днями. Коли Гаян зауважив це, Айну лише похмуро буркнув: «Дурне. От колись було…» Гаян, для котрого «колись» мало незборну чарівну силу, не припиняв смикати свого супутника, аж доки той не розповів про давні дні, коли боги, ще юні й довірливі, щойно вступили до світу. То були дні вільної сили, яка не знала нічого, крім забав та дивовиж… Дужий Йогде полюбляв колобродити в портовому шинку, Тахея-доля перебиралась ворожкою, Матір Лахес бавилася, заради жарту зводячи до шлюбу такі чудернацькі пари, що аж уся Архада повнилася кумедними легендами. Він, Айну, часто приставав до військових походів, розважаючись влаштуванням прикрих пригод, як-от різні знамення чи раптове покращення влучності окремих хирих пращників… Тоді було вільно й весело, і кожен жив собі, як вважав за потрібне, та згодом людство завдало свого першого удару у двобої, що його боги не могли виграти. Людство побудувало храми.
Спершу боги вірили, що релігія піде лише на користь, надавши їм відомості про найбільші потреби, болі й біди людства, а отже, можливість змінити щось на краще. Проте довідавшись, що таке відповідальність, боги втратили свободу. Виявилося, що, пішовши зі свого краю, вони губили силу, тоді, коли храми набували все більше могутності, принаджуючи й упокорюючи. І тому богам лишилося або втекти світ за очі, втішаючись малими рештками своєї сили, або ж заснути, підгодовуючи храми недобитками колишніх чудес. Більшість із них так і не змогла піти, поневолена хмільною брагою поклоніння.
І навіть тоді їм не давали спокою. Мешканці Труада були надто пожадливими, щоб випустити силу з рук.
Отож, Труад. Третього дня Айну та Гаян дісталися брами найбільшого міста Таланти. Переважно коло брами юрмилися подорожні, намагаючись до смерку потрапити в місто. Сьогодні ж тут громадилися радше самі труадці, підводами й верхи прямуючи до чужих країв. Гаян лише знизав плечима й рушив до брами, де його, як завжди, змірявши кислим поглядом пропустили досередини. А от Айну
