Оповідання та повісті, окрушини - Ірина Вільде

Микола теж признався в одному «гріху», який я вже не могла не визнати смертельним. Признався, що він був радий, коли я в його очах показала себе дівчиною з міщанським світоглядом (а все через того Славка, падлюку!), бо інакше його любов до мене набула б «небажаних розмірів».

— Що це значить? — спитала я.

— Це значить, дівчино, що я передчував у тобі велику небезпеку для себе. Я почував, що закохуюсь у тебе по вуха. Що ти, мала, знаєш! Саме тоді, коли я був запаморочений тобою, я познайомився з одним чоловіком, який відкрив мені очі на правду і неправду в житті. Я уникаю назвати прізвище не тому, що не маю довір'я до тебе. Він, знаєш, комуніст, підпільник. Під його впливом я почав знаходити зміст життя в боротьбі, почав виконувати всякі підпільні доручення і тому свідомо глушив своє кохання до тебе.

— І ще що?

Микола замість відповіді пригорнув мене до грудей, хоч надворі було ще видно і нас могли побачити.

— Ще? Хіба те, що розум наказував мені відійти від тебе, а серце, от яке дурне серце, весь час тягнулося до тебе і не хотіло слухати наказів розуму… І ще одне… чорт знає, що воно таке, але не подобалася мені жодна інша дівчина.

Коли я згодом подзвонила до моєї квартири, господиня зустріла мене з переляканими очима:

— Де ви поділися? Я вже думала, що вас заарештували. Що сталося?

— Нічого. Ні, щось дуже-дуже гарне сталося, пані Задорожна.

Це була, пам'ятаю, як нині, середа. З Миколою ми умовилися, що прийде він до мене в п'ятницю ввечері.

Але того дня замість Миколи прийшов лист від нього. В ньому було написано:

«Моя люба! Пробач мені, що не дотримую слова і не прийду до тебе. Не прийду тому, що занадто тебе люблю. Відчуваю, що, якби ми ще раз зустрілися, не стало б уже в мене сили розійтися з тобою. А бути разом ми не можемо. Вчора, щоб не відпустити тебе від себе, сказав я тобі, що працюю. Я збрехав. Ніде я не працюю і навіть надії на працю не маю. Заробляю іноді тим, що ношу пакунки людям з вокзалу. На такій «посаді» одружитися з тобою не можу, а бути утриманцем своєї дружини тим більше не можу…»

І ще, і ще щось писав він там, але я того вже й не дочитувала. Мені тепер було вже не сімнадцять, а двадцять два роки, і вдруге вирвати в мене щастя не дозволю ні обставинам, ні долі.

Ще того самого вечора я пішла до Миколи. Не застала його вдома. Ждала, ждала і не діждалась, повернулась. Другого дня пішла до нього вранці.

— Фе, Миколо, соромся! — сказала я йому ніби з досадою. — Сьогодні такі часи, що ти мимоволі мусиш бути хоч частковим утриманцем своєї жінки. Але ти не маєш чого соромитись. Не ти ж винуватий у тому, що і ти, і тисячі, мільйони людей нині тиняються по світу без роботи. А ще сам кажеш, що світ наш скоро зміниться, що так довго не буде…

— Яка ти наївна! — засміявся він. — Невже ти думаєш, що я вже не вірю в краще майбутнє трудящих? Таж воно вже є, вже кується на Радянській Україні, в цілому СРСР. Тільки вузенька річечка Збруч нас розділяє від щастя… Вірю я, вірю, кохана моя.

Ми одружилися. Але про це я сказала на фабриці тільки Василеві. Чемність ніби наказувала повідомити про цей факт шефа, пана Хруцького, але я якось не поспішала до нього з цією новиною. Просто сказати, трохи ніяково було мені від того (а сама картала за те Миколу), що чоловік мій безробітний.

А втім, це добре, що я не побігла до Хруцького з новиною. Незабаром він і сам викликав мене і перший порушив питання про моє одруження.

— А, поздоровляю. Чув, що ви, пані (ов, уже — «пані»!), вийшли заміж.

— Так.

— Щасти боже!.. Прикро мені тільки, що доведеться нам тепер розлучитися.

На мене вдарили памороки.

— Сядьте, пані, вам, як бачу, погано… Еге, шановна пані, моя фірма з принципу не дає праці заміжнім жінкам. Не можна ж, щоб з однієї хати аж двоє — і чоловік, і його дружина — мали посаду. Це, між іншим, один із засобів боротьби з безробіттям.

— Але ж мій чоловік, власне… безробітний, — прошептала я.

— Он як? — не знати чого засміявся він. — А ви, пані, знаєте, що безробітні роблять?

— Не розумію вас, пане директоре.

— Є такий дотеп, що безробітні роблять тільки дітей.

— Але ж, пане шефе…

— Прошу не перебивати мене… Такої запоруки, я розумію, ви мені не дасте, а робітниця з дитиною — це тільки втрата для фабрики. Відпустка перед пологами, відпустка після пологів… А не дай, то накинеться на мене профспілка, знімуть галас всякі ліві газети. Заміжня жінка не робітниця. То у неї дитина захворіла, а то знову дитина зубки бере. Ні, ні, ніхто не переконає мене в цьому.

— Але ж, пане шефе, та ми, та ви, — насмілилась я, бо вже й так знала, що втратила працю, — агітуєте за збільшення народжуваності серед українського населення.

Хруцький зайшовся реготом, аж посинів:

— Ха-ха-ха, а то з вас наївна персона! Та це я даю на те поради іншим, щоб самому їх не виконувати… Ха-ха-ха! Таж коли лікар виписує хворим на нерви бром, то з цього ще не виходить, що він сам мусить його вживати.

Я стояла перед ним, мов очманіла. Цинізм цієї людини паралізував