Оповідання та повісті, окрушини - Ірина Вільде

Мама, як на сватанні, послала по горілку (скільки тижнів відкладала вона копійку по копійці для цього свята?), зарізала півня, мовляв, квочки цього року і так не буде насаджувати, і вже почалися балачки про те, в якому селі я одержу посаду, — хоч би недалечко від нашого. А який там шкільний будинок? А в кого я житиму? Хоч би на якихось добрих людей натрапити…

Добрих, добрих, треба ще, щоб і делікатні були, бо матимуть справу не з ким-небудь, а з учителькою.

— Чуєте, братове, а мо', зібрати громаду та й піти до шкільного інспектора просити, щоб надав дівчині посаду таки в нашому селі?

— Та як думаєте? Певно, певно, що це було б найкраще, і неодмінно треба зробити так…

— За твоє здоров'я, вчителько!

— Будьте!

Цим простосердим, наївним людям і на думку не могло спасти, що я, яка стільки тяжкої маминої праці потягла за собою в місто, я, гордість роду й села, нарешті, відмінниця, могла б не дістати посади.

Вуйко Федір, мов на глум, повчав мене:

— А ти, дитинко, як дістанеш гроші, то не зараз ф'ю-ф'ю на різні дурнички та панські витребеньки. Гроші мамі треба віддати, еге ж, дивись, треба стодолу пошити, бо ще трохи — і крокви почнуть гнити. Треба мамі чоботи на зиму купити. Досить походила, бідолаха, обдерта, як тебе у місті держала. Тепер треба, дитинко, щоб і в її віконце засвітило нарешті сонце.

Вуйко давав мені поради від щирого серця, а мене ці його слова мов батогом шмагали. В мені щось аж кричало: «Підла! Підла! Чому не встанеш і не відкриєш цим людям очі на дійсність? Як можеш собі дозволити обдурювати їх?»

Я сиділа на почесному місці, під образами, нещасна, мало не плачучи, і не знала, що краще, що більш по-людському: чи відразу сказати мамі правду і тим убити в ній всяку надію, всяку охоту до життя, чи бодай один вечір, цю одну ніч дати змогу їй відчути щастя?

Хай буде, що буде, але в мене нема відваги сказати мамі правду… Не можу зважитися на це.

Гості розходилися, а ми з мамою не заснули до білого дня. Маму не брав сон з надмірного щастя, а мене — з гризоти.

Та помилився б той, хто подумав, що моя мама відразу розгубилася, коли взнала правду. Ні. З мамою було інакше. Вона просто не вірила, що так може бути. Примушувала мене писати заяви до різних шкільних кураторій, і хоч кожного разу приходила негативна відповідь, вона все-таки сподівалася і чекала чогось.

У своїй сліпій вірі вона нагадувала мені тих матерів, які після війни, навіть одержавши повідомлення про смерть сина, все ще чекають повернення своєї дитини.

Коли минув рік, у червні я вирішила залишити село і шукати щастя у місті.

Ах, не тому я їхала, що цуралася праці в селі, не тому, що мої руки і моя голова не були потрібні там. Ні, не тому… Причиною було те, що з моєї мами почали врешті глузувати, а цього стерпіти я вже не могла. Мовляв, вивчила Марія свою паню, а тепер хоч за образи клади ту кралю. Чуєте, а може, ті її вчительські папери підроблені? Чи то таке велике діло письменній людині папери підробити? Тільки хто ж приступить до такої вченої персони?

Оце тобі, бідна мамо, нагорода за твоє найкраще бажання, за твій солоний піт, за твою зухвалу надію дати своїй дитині легкий хліб у руки!

Вирушаючи з села, я мала ясну мету: Львів. Я знала, що у великому місті швидше знайду заробіток і якийсь притулок, ніж у малому містечку. До того Львів, хоч і силоміць ополячуваний, все-таки як-не-як був центром культурного й економічного життя українців.

По дорозі до Львова, незважаючи на гірку науку життя, в моїй голові снували все-таки якісь плани щодо майбутньої роботи в цьому місті. Та коли врешті вийшла з головного вокзалу й опинилася дослівно на львівському брукові, тільки тоді я відчула і зрозуміла всю безвихідь свого становища.

Куди йти, до кого звернутися? Кому потрібні мої руки, моя охота до праці? Хто вкаже мені вільне місце? Та звідки ж візьметься те вільне місце, коли воно ще не звільнилося, а вже десятки безробітних рук тягнуться до нього.

Та цього разу, мабуть у нагороду за попередні прикрощі, доля була лагіднішою. Ще не дійшла я до головної пошти (ішла собі так, навмання, щоб тільки не стояти на місці), як зустріла… Кого? Товариша з семінарії, Василя Чорного. Зраділа, наче рідного брата побачила, а він, здається, теж був радий мені.

Почали ми розпитувати одне одного: як живеться, де працюється? Від Василя довідалась, що він працює в одного українця, фабриканта дитячих іграшок.

— Що ж ти там робиш? — спитала, бо чогось мені смішно стало, як уявила собі Василя, здоровенного хлопця, з ляльками і возиками.

— Я в експедиції, — відповів мені фахово. — Виконую замовлення, тобто висипаю товари в світ, — по давній звичці перекрутив Василь слова, і ця дрібничка відразу воскресила перед очима і наших спільних товаришів, і наше містечко, і ще когось, хто жив у ньому.

— А ти? Що з тобою?

Я розповіла, що зі мною. Втекла з села і припленталася до Львова шукати долі.

— Ти, — штовхнув мене Василь під бік, аж я трохи рівноваги не втратила (еге, він зовсім не змінився, навіть оця дика звичка давати штурханця під бік лишилася в нього). — Та це ж чудово складається, бо в нас в експедиції, власне від учора, є одне вільне місце.

Глузує він, чи що?