Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні - Юрій Корнійович Смолич
Втім, тут, у вестибюлі, серед натовпу карнавальних масок щось таке відбувалося, щось незрозуміле і чудне, чого зразу Юра навіть не вмів помітити. Тієї ж секунди, як він почав був вже щось там таке примічати, події почали відбуватися одна по одній і до них годі було придивитися. Насамперед з усіх боків і всі зразу раптом почали вигукувати: «Тихо ж, тихо, слухайте, господа!» — і тоді Юра побачив, що з-за залізної круглої грубки висунувся матрос у безкозирці набакир і, притримуючи правою рукою маску на лиці, лівою розмахував, вимагаючи до себе уваги і загальної тиші. Всі так охоче почали гукати «тихо ж, тихо!» — Юра сам верещав що було сил, — що минув досить довгий час, поки сяку-таку тишу пощастило встановити.
— Господа! — гукнув матрос, притримуючи маску рукою, щоб вона не зірвалася з щелепів. — Господа! Ми не підемо сьогодні на цей ганебний бал-маскарад! Нехай педагоги і педелі самі на ньому веселяться, якщо це їм лежить до серця!..
На цьому зчинився такий гвалт, що матрос не міг вже говорити далі і знову зник за залізною грубкою. Юра гукав і верещав голосніше від усіх. Як не підемо? Ну, це вже дудки! Він одягся гімназистом, він вже майже гімназист, потім будуть видавати торбинки з яблуками і пряниками — і не йти? Побити зараз же треба цього противного матроса!
Але в цей час на площадці сходів згори з'явився сам директор гімназії, Іванов, з довгою, розчесаною на два бакени білою бородою. Пейзани, ведмеді, квіти, гаучоси і наяди згадали, що вони гімназистки і гімназисти, і зразу ж замовкли.
— Що тут трапилося, господа? — запитав директор гімназії, широко сплеснувши руками.
Тоді раптом з вішалки, що була просто над Юрою, розітнувся різкий, підвищений і схвильований голос. То кричав гаучос, підтягтися за гаки вішалки на руках і витягши шию наперед, щоб його всі почули:
— Росія захлинається в крові, а ви влаштовуєте щотижня бали і маскаради, щоб відтягти нашу увагу від політичних подій. Це підло!
— Ви хочете нас покалічити, поки ми ще молоді! — перебиваючи гаучоса, зарепетував поруч білий ведмідь.
— Шмідта убили! — раптом вискочив знову з-за грубки матрос.
— Матюшенка убили! — скрикнула червона троянда.
— Шибениці! Погроми! Козаки! — заверещав знову гаучос.
Юра заплющив очі. Погром, шибениця — це він знав. Вигорілий Стародуб, сивий морозяний ранок і високі стовбури базарної гойдалки. П'ять туго напнутих мотузок і п'ять мертвих тіл мотузярів-страйкарів… Він мерщій розплющив очі — зараз він кричатиме теж. Він не хоче! Він же не знав…
— Ми все це знаємо! — враз закричали матрос, білий ведмідь і червона троянда.
— Царська Росія — це й є мерзенний маскарад! — закричав хтось, кого не було видно. — Геть всякі маскаради і маски!
— Господа! — зойкнув директор. — Я вимагаю припинити і…
«Ф-ф-ф-фа!» — з тихим шелестом шурхнула вгору пака маленьких білих папірців і зразу ж розсипалася, немов пластовинням снігу. Білі паперові квадратики, завбільшки з сторінку словничків, попливли, посипались, війнули в повітрі на голови і на плечі юрбі.
— Товариші! — гукнув знову хтось невидимий. — Прочитайте правду і не будьте дітьми!
— Господа! — знову закричав директор, і вже коло нього иа площадці було кілька педагогів, між ними й Юрин батько; два сторожі збігали вниз по сходах, і передні маски подалися назад, бо, очевидно, їх мали зараз хапати руками. «Бемц!» — щось брязнуло в кутку за залізною грубкою. Тієї ж секунди враз засмерділо так страшно і нестерпно, що всі застогнали і натовп забився, затоптався, завирував.
— Обструкція! — кричав хтось. — Бомба з смородом! Тікайте по домах! Геть маскаради! Не замазуйте нам очей! Ми протестуємо!
З криком, галасом і сміхом всі товпилися швидше геть. На порозі зчинився вереск — когось придавили. Хтось розбив вікно, війнуло вітром — сморід зразу поменшав — ціла лавина кинулася плигати через вікно.
Два сторожі топталися ззаду, хапали за спини, за коміри, за штани — їх били по руках, кусали пальці і видиралися.
В актовому залі на другому поверсі, серед вінків живих квітів по стінах, серед гірлянд триколірних прапорців та барвистих китайських ліхтариків, під портретом государя імператора Миколи Другого[93] куняв самітний тапер, запрошений для танців з «дома призрения слепых, глухих и немых». Йому було нудно самому і без діла. Одним пальцем він награвав стиха нову