Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні - Юрій Корнійович Смолич
В такі хвилини мама ходила навшпиньках, притиснувши долоні до грудей, гірко зітхаючи й жалісно поглядаючи на знесиленого в своїй люті батька. За всяку ціну їй треба було тільки одного — щоб батько якомога швидше заспокоївся. Але як тільки батько здобував сяку-таку рівновагу, ставало тихо і всі сідали обідати, мама раптом згадувала про пошти, які вона почула сьогодні у місті, і, забувши за все інше, вона сама зривалася з місця, здіймала руки догори і, захлинаючись, патетично, з обуренням починала промовляти, прикликати бога у свідки, вимагати кари від його десниці і дивуватися з його байдужого спокою.
Юрі важко було зрозуміти, в чому справа, чого так хвилювалися і страждали батько з мамою, але з батькових прокльонів і маминих вигуків він все ж таки добре собі усвідомив, що батько з мамою найбільше сердилися на міністрів, генералів і навіть на самого царя. «Ну, як же, — чув він мамин вигук, — звідки їм (тобто міністрам) мати царя в голові, коли їхній цар і сам безголовий?!..» Все це було дуже чудно, бо портрети царя Юра бачив і на обкладинці журналу «Нива», і в бабиному календарі «Оракул», і навіть на стінці в актовому залі в гімназії, де він був колись влітку під час ремонту. Скрізь цар був з головою — з рудою борідкою і лупатими синіми очима, а на деяких малюнках на голові був ще п офіцерський кашкет з невеличким козирком і величезними тоненькими крисами. Яким чином і для чого, власне, мав би уміститися цар в голові кожного свого міністра, — як того немовби бажала мама, — Юра так і не міг зрозуміти.
Ще Юра чув, що довкола відбуваються «безпорядки», що весь час вирує «страйк» — то «загальний», а то «сепаратний», що був «маніфест»[85], а «конституція — куца», що «бідний руський народ страждає», і «почекайте, почекайте, буде ще на вас Стенька Разін[86]!», бо ж «по губернії селяни вже пустили червоного півня». Що то за півень, пощо його пустили і чому це така визначна подія, коли он у дворі серед пансіонських курей ходило аж двоє червоних півнів, — Юра зрозуміти ніяк не міг. Але він дуже виразно уявляв собі, як цей червоний півень — власне, жовтогарячий з червоними і чорними перами у хвості і білими підпалинами на шиї — ходить-походжає собі по цілій губернії, від села до села і від міста до міста, переплигуючи річки і перекочовуючи просто в лісі на гілляці.
В розмовах між батьками та гостями, які до них приходили, зарясніли знову нові — такі мудрі і таємничі — слова, які Юра зразу уподобав: «сатрап», «тиран» або ж «вампір»-. Особливо від вампіра робилося зразу якось моторошно, аж холонуло під грудьми, якщо спробувати собі його уявити. Втім, уявляючи, Юра плутав вампіра з вурдалаком. Нові слова хутко проникли і в Юрин щоденний лексикон. Тепер, сварячися з братом, вони не вживали іншої лайки, як «пуришкевич»[87], «дурново»[88], «вітте-дрітте»[89] або ж «ніколашка-какашка»…
Мама тепер дуже часто плакала, а батько щодня сердився і лютував. Коли «Киевская мысль» принесла відомості про невдалу «спробу повстання в Брестському полку у Севастополі»[90], батько так страшенно розмахував руками, що звалив настільну лампу і мало не трапилося пожежі. Коли невдовзі стало відомо про аналогічну справу з мінним батальйоном десь аж у Владивостоці, то мама страшно плакала, всі їй подавали воду, і вона цокотала зубами об склянку. Коли ж гімназист Петя, який весь час чогось крутився біля старшої сестри, раптом прибіг блідий і сповістив, що Матюшенка[91] страчено, то того дня забули навіть пообідати. Мама впала навколішки перед іконою і, здійнявши руки, благала господа бога залічити хижацьки убієнного раба божого Матюшенка, разом із звіряче закатованим перед тим рабом божим молодим лейтенантом Шмідтом[92], — до сонму святих і великомучеників. Потім мамі обв'язали голову мокрим рушником і вона аж до вечора пролежала в темній спальні з мігренню. Батько затяг Петю до кабінету, посадив його на канапу і, вмостившись навпроти, довго кричав до Петі: «Ну-с? Нуте-с?», — розмахуючи руками і забиваючи тісну кімнатку густезними хмарами тютюнового диму. Щохвилини він вихоплював свій портсигар і, закуривши нову цигарку від недокурка, неодмінно тицяв портсигар і Петі. Петя цигарки брав залюбки — одну ховав за борт гімназичного мундира, а другу мовчки скурював з рукава, пускаючи дим собі за спину і щоразу тоскно позираючи на
