Ніч лагідна - Френсіс Скотт Фіцджеральд

— Шкода, що тут немає Ніколь, — вона б дозволила мені прийти,

— Що ж, приходьте. — Дік відійшов до шафи й дістав коробку з картонними картками — літерами алфавіту. — Приходьте, будемо грати в анаграми.

Ейб бридливо зазирнув у коробку — наче йому запропонували з’їсти щось таке, чого він страшенно не любив.

— Які ще анаграми? З мене досить усіляких...

— Це тиха, спокійна гра. Гравці складають із літер слова — будь-які, крім слова «алкоголь».

— Напевно, і «алкоголь» можна скласти. — Ейб засунув руку в коробку. — Ви дозволите мені-прийти, якщо я складу слово «алкоголь»?

— Коли хочете грати в анаграми — приходьте.

Ейб сумно похитав головою.

— Ні, якщо ви в такому настрої, то нема чого приходити. Я вам тільки заважатиму. — Він посварився на Діка пальцем. — Але згадайте, що сказав Георг Третій: «Якщо Грант нап’ється, я хотів би, щоб він покусав інших генералів».

Він ще раз скоса глянув на Розмері — розпачливо блиснув золотавими очима — і вийшов. На щастя, Петерсона в коридорі вже не було. Почуваючись самотнім і бездомним, Ейб поїхав назад, до «Рітца», щоб перепитати в Поля, як зветься той пароплав.

 XXV

Тільки-но він, перечепившись через поріг, зачинив за собою двері, Дік і Розмері квапливо обнялися. Порох Парижа лежав на них обох, але крізь цей порох вони вдихали запах своєї близькості — пластмасовий запах авторучки Діка, легенький подмух тепла від шиї й плечей Розмері, з півхвилини Дік ні про що не думав; Розмері перша повернулася до дійсності.

— Мені вже час іти, юначе, — сказала вона.

На мить вона замружила очі, потім розплющила їх і, весь час дивлячись на нього, поволі відступила, до дверей — виходити так вона навчилася на початку своєї кар’єри, і ще не було режисера, якого б такий вихід не задовольнив.

Зайшовши до свого номера, вона зразу попрямувала до письмового столу, бо згадала, що забула на ньому свій годинник. Він лежав там; застібаючи браслет, вона перебігла очима незакінченого листа до матері, які писала щодня, й подумки почала складати останнє речення. Отоді, власне, у неї й виникло відчуття, що в кімнаті вона не сама.

В людському помешканні завжди є речі, що майже непомітно заломлюють світло: поліроване дерево, більшменш начищена бронза, срібло, слонова кістка та ще безліч інших джерел світлотіні, настільки незначних, що ми взагалі не зважаємо на них, — край картинної рами, грань олівця, попільниці, кришталевої чи порцелянової дрібнички; все це діє на найбільш вразливі ділянки сітківки й ті асоціативні центри підсвідомості, якими ми послуговуємося дуже рідко — як скляр обрізками скла, що їх він зберігає про всяк випадок. Певно, саме цим можна пояснити появу невиразного «відчуття» чужої присутності у Розмері — ще до того, як вона встигла щось усвідомити. А усвідомивши, вона крутнулася й побачила на своєму ліжку мертвого негра.

Вона нестямно скрикнула, годинник упав з її рук на стіл. Їй здалося, хоч як це було безглуздо, що на ліжку лежить Ейб Норт. За мить вона вже мчала коридором.

Дік давав лад своїм речам; уважно оглянув рукавички, які носив сьогодні, і кинув їх на купу інших, що лежали в кутку валізи. Піджак і жилет уже висіли в шафі, на плічках, а на інші плічки він за своєю звичкою повісив сорочку («можна надягти не зовсім свіжу сорочку, але м’ятої надягати не можна»). Ніколь уже прийшла й саме спорожняла в кошик для сміття одну з подарованих Ейбом незвичайних попільниць, коли до кімнати ввірвалася Розмері.

— Діку! Діку! Ідіть подивіться!

Дік кинувся через коридор до її кімнати. Ставши на коліна, він приклався вухом до грудей Петерсона, спробував намацати пульс. Труп був іще теплий, обличчя, жалюгідне й злякане за життя, зробилося брутальним і злим; під пахвою лежала скринька з причандаллям, але черевик, що завис над краєм ліжка, давно не знав вакси, і підметка була дірява. За французькими законами, Дік не мав права торкатися трупа, але він усе-таки трохи відсунув руку Петерсона й побачив на зеленому цокривалі пляму; кров, мабуть, уже просочувалася на ковдру.

Дік зачинив двері й постояв, напружено міркуючи. В коридорі почулися легкі кроки, потім голос Ніколь. Вона стиха гукала його. Прочинивши двері, він прошепотів:

— Принеси покривало й верхню ковдру з мого ліжка — тільки щоб ніхто не бачив. — І, помітивши її напружене обличчя, квапливо додав: — Ти не хвилюйся, просто тут чорношкірі побилися між собою.

— Тоді кінчай з цим швидше.

Дік підняв тіло з ліжка — воно було легке, щупле. Він тримав його так, щоб кров із рани стікала в одяг убитого. Поклавши його на підлогу, він стягнув з ліжка покривало й верхню ковдру, потім причинив двері і прислухався — десь у коридорі задзвенів посуд, і гучний голос трохи зневажливо промовив: «Мерсі, мадам», — але кроки офіціанта почали віддалятися до службових сходів. Дік і Ніколь швиденько обмінялися в дверях згортками; застеливши ліжко Розмері чистим покривалом, Дік, спітнілий, постояв ще трохи посеред кімнати, обмірковуючи ситуацію. Дві речі він усвідомив відразу, ще коли оглядав труп. По-перше, очевидно, індіанець — ворог Ейба вистежив індіанця — його друга й напав на нього в коридорі, а коли той спробував урятуватися в номері Розмері, ввірвався туди і вбив його. По-друге, якщо залишити все, як є, то неможливо буде вберегти ім’я Розмері від скандалу — тим більше, що справа Арбакла (Сенсаційний процес, на якому популярного американського коміка Арбакла було звинувачено в убивстві молодої актриси. Хоч звинувачення виявилося безпідставним і Арбакла виправдали, його акторська кар’єра урвалася - прим. перекладача) і досі була в усіх на устах. А одна з умов її контракту полягала в тому, що вона повинна скрізь і в усьому лишатися «татовою донькою».

Дік машинально зробив жест, ніби закасав рукава, хоч був у спідній сорочці-безрукавці, і нахилився над трупом. Вхопивши його під руки, він ногою відчинив двері, швидко витяг труп у коридор і поклав його там у відповідній позі. Потім повернувся до кімнати Розмері, розгладив руками ворс на килимку і аж тоді із свого номемера подзвонив власникові готелю.

— Це ви, Макбет? З вами говорить доктор Дайвер; дуже важлива справа. Нас ніхто не може підслухати? Як добре, що він не пошкодував часу й зусиль на те, щоб прихилити до себе містера Макбета. Хоч якась користь від тієї щедрості, з якою Дік роздаровував