Ніч лагідна - Френсіс Скотт Фіцджеральд

Вона послухалась; за вікнами слабли удари крапель — крап-кра-ап, — коли вона приклала уста до прекрасного й холодного образу, створеного її уявою.

Потім вона сама почала цілувати його, і його знову приголомшила шовковиста ніжність її шкіри; а що краса іноді будить у людини найкращі й найблагородніші думки та почуття, то він згадав про Ніколь, про свій обов’язок перед нею і про те, що її відділяють тільки коридор і двері.

— Дощ ущух, — сказав він. — Дивіться, сонце вже освітлює дахи.

Розмері підвелася і нахилилася до нього:

— А все-таки які ми з вами актори!

Відколи вони познайомилися, це були її найщиріші слова.

Вона відійшла до туалетного столика, і тільки піднесла до волосся гребінець, як у двері постукали, негучно, але настійно.

Обоє завмерли; стукіт повторився вже голосніше. Розмері, згадавши, що двері не замкнені, рухом гребінця поправила зачіску, кивнула Дікові, який уже обсмикнув покривало на ліжку, де вони сиділи, й пішла відчиняти.

Дік тим часом рівно, невимушено заговорив:

— ...ну, а якщо у вас нема бажання вийти куди-небудь у місто, я запропоную Ніколь провести останній вечір утрьох.

Обережність виявилася зайвою, бо ті, за дверима, були заклопотані власною халепою й не помічали нічого, що не стосувалося їх особисто. То були Ейб, помітно постарілий за останню добу, і вкрай переляканий негр; Ейб відрекомендував його як містера Петерсона із Стокгольма.

— Через мене він попав у жахливе становище, — сказав Ейб. — Ми прийшли порадитися, що робити.

— Ходімо до нас, — запропонував Дік.

Ейб зажадав, щоб Розмері пішла з ними, і вони вчотирьох рушили до номера Дайверів. Жюль Петерсон, маленький і ґречний, з тих послужливих негрів, на яких будують свою політику республіканці вприкордонних штатах, зайшов останнім.

Як з’ясувалося, Петерсон випадково бачив пригоду, що сталася вранці на Монпарнасі; він зголосився піти з Ейбом до відділку поліції, де підтвердив, що в нього на очах якийсь негр вихопив з рук Ейба тисячофранковий банкнот. Треба було встановити особу цього негра. Ейб і Петерсон у супроводі агента поліції повернулися до бістро і зопалу показали на негра, котрий, як виявилося через годину, зайшов до бістро вже після того, як Ейб звідти вийшов. Поліція ще більше заплутала справу, заарештувавши іншого негра, Фрімена, власника кількох ресторанів, який ще до крадіжки забіг до бістро похмелитися й відразу ж зник. Що ж до справжнього винуватця, приятелі якого, між іншим, твердили, що він узяв у Ейба тільки п’ятдесят франків, щоб заплатити за питво, яке Ейб замовив для всієї компанії, то він знову з’явився на сцені зовсім недавно, причому в досить зловісній ролі.

Одне слово, за якусь годину Ейб примудрився заплямувати честь і отруїти життя одного афро-європейського й трьох афро-американських мешканців Латинського кварталу. Тепер він просто не знав, як виплутатися з цієї халепи, і жив, немов у маячному сні: незнайомі негритянські обличчя вигулькували перед ним з найнесподіваніших закутків у найнесподіваніших місцях, і настирливі негритянські голоси переслідували його по телефону.

Досі, проте, Ейб щасливо уникав усіх, за винятком Жюля Петерсона. Сам Петерсон опинився в становищі індіанця, який подав руку дружби білій людині; негри, що вважали себе жертвами зради, ганялися не так за Ейбом, як за Петерсоном, а Петерсон не відставав від Ейба, сподіваючись, що той його захистить.

У Стокгольмі Петерсон спробував налагодити власне виробництво вакси, але прогорів, і тепер його майно складалося з рецепта вакси й знаряддя виробництва, що вміщалося в дерев’яній скриньці. Його новоявлений опікун вранці пообіцяв знайти для нього діло у Версалі — там мешкав колишній Ейбів шофер, нині швець. Ейб навіть вручив Петерсонові двісті франків у кредит.

Розмері сердилася, слухаючи всі ці нісенітниці; щоб уловити кумедність становища, потрібне було особливе, грубувате почуття гумору, якого їй бракувало. Маленький чоловічок з його переносною фабрикою й нещирими очима, які час від часу закочувалися від страху так, що видніли тільки білки; Ейб, його брезкле, хоч і з витонченими рисами, обличчя — все це було їй чуже й далеке, як недуга.

— Дайте мені ще один тільки шанс, я більше нічого не прошу, — говорив Петерсон з тією старанною і все ж неправильною вимовою, яка властива жителям колоній. — Мій метод простий, а рецепт такий гарний, що мене розорили, вигнали із Стокгольма, бо я не погоджувався розкрити його.

Дік уважно подивився йому в обличчя, але цікавість, що засвітилася була в його очах, одразу ж згасла, і він обернувся до Ейба.

— Моя вам рада: їдьте до якогось іншого готелю й лягайте спати. А вже потім зустрінетеся з містером Петерсоном і про все домовитеся.

— Та невже ви не розумієте, в яку страшну халепу він ускочив? — вигукнув Ейб.

— Я краще почекаю в коридорі, — чемно мовив містер Петерсон, — Вам, напевно, зручніше буде обговорити мої справи без мене.

Він зобразив щось віддалено схоже на французький уклін і вийшов; Ейб підвівся повільно й важко, мов паровоз, що зрушує з місця.

— Я, здається, сьогодні не викликаю співчуття.

— Викликаєте, запевняю вас, і вельми глибоке, — відказав Дік. — Тож раджу вам якнайшвидше зникнути з цього готелю — найкраще, мабуть, через бар. Ідіть до «Щамбора» або до «Мажестіка» — там обслуговують ще краще.

— У вас не знайдеться чогось випити?

— Ні, в номері нема нічого, — збрехав Дік.

Ейб покірно почав прощатися з Розмері; довго тис їй руку й ворушив губами, марно силкуючись скласти якусь значну фразу:

— Ви най... Одна з най...

Їй було і шкода його, і бридко від дотику його брудної руки, але вона мило всміхалася, наче все життя мала справу з людьми, що перебувають на межі білої гарячки. Ми часто виявляємо непоясниму повагу до п’яних — це схоже на ставлення примітивних племен до божевільних. Саме повагу, а не острах. Людина, яка втратила людську подобу й здатна на все, викликає мало не побожний трепет.

Звичайно, потім ми примушуємо її платити за цю мить вищості, мить величі.

Ейб зробив останню спробу розжалобити Діка.

— Ну, а якщо я поїду до готелю, відмиюся, відпарюся, відісплюся й спекаюсь усіх цих сенегальців — чи дозволено мені буде зайти до вас увечері посидіти годинку?

Дік кивнув головою не стільки ствердно, скільки насмішкувато, й сказав:

— Здається мені, що ви