Майстер - Колм Тойбін

одну ніч. Від Вільяма та Ховеллса він уже знав, що Холмс став одним із найвідоміших суддів, чиї теорії обговорювались у найвищих юридичних і політичних колах приблизно так само, як теорії Дарвіна обговорювалися вченими та священиками. Пригадалося, як він запитав у брата про суть цих теорій і як той туманно відповів, що Холмс ні у що не вірить і зумів цю свою позицію зробити позірно резонною та популярною. Вільям сказав, що його позиція полягає в тому, що він узагалі не має ніякої позиції. А от Ховеллс був гранично зрозумілим. Він пояснив, що Холмс, і то дуже пристрасно, відстоює людську та практичну сторони закону, а не його історичну, теоретичну чи, тим паче, моральну функції. Ховеллс сказав, що Холмс, як і Дарвін, вибудував теорію переможців, але тільки його гарячковість і доладна риторика зробили її успішною.

Ідучи поруч із Генрі через Рай, Холмс зауважив, що частенько замислювався над тим, чи не переїхати йому жити до Англії. Але потім додав, що не розраховує на те, що англійці впустили б його до свого серця, якби він тут оселився. Генрі кивнув на знак згоди, але швидко знову перестав слухати Холмса.

Обідали вони на терасі, а закінчивши їсти, розслаблено сиділи й дивилися на прекрасну рівнину, що розчинялась у вечоровому світлі. Холмс важко зітхнув і простяг ноги, наче збирався просидіти так усю ніч, а Генрі кортіло, щоб уже швидше минула година та можна було вибачитись і піти. Розмова не складалась, оскільки обидва ретельно уникали тем, які могли б їх роз’єднати, не варто було говорити, наприклад, про Вільяма, з яким Холмс, схоже, посварився, та про місіс Холмс, яка нудилась у Бостоні чи про романи Генрі, з приводу яких, наскільки знав Генрі, у Холмса була власна думка. А теми, що їх було безпечно обговорювати — плітки про зовнішню та внутрішню американську політику, закон, уряд — швидко вичерпалися. Генрі раптом виявив, що надто багато запитує про колишніх друзів, а Холмс занадто часто відповідає, що давно з ними не бачився й майже нічого про них не знає. Кілька разів він навіть сказав, що Генрі, на його переконання, знає про них більше за нього.

Сутінки густішали, а двоє чоловіків сиділи мовчки, і Генрі подумав, що жоден із них уже не здатен вигадати наступної репліки. Він повернув свого стільця так, аби краще роздивитися Холмса, й у присмерку побачив перед собою чоловіка, глибоко задоволеного життям і власною персоною, аж раптом відчув щось на зразок відрази до аури веселої благодушності, випромінюваної Холмсом.

— Дивно, так летить час,— сказав Холмс.

— Так,— відповів Генрі, виструнчуючись.— Раніше я думав, що в Англії час іде повільніше, та з роками зрозумів, що це — лише ілюзія. Тепер я вважаю Італію країною, в якій час рухається найповільніше.

— Я думав про те літо, коли ми всі були разом,— сказав Холмс.

— Так,— відповів Генрі,— то було дивовижне, феєричне літо.

Тепер Генрі чекав, що Холмс скаже щось на зразок того, що стільки води спливло відтоді чи що то було ніби вчора, і намагався придумати якусь відповідь на ці банальності. Подумки він уже готувався написати Вільяму, що Холмс як співрозмовник перестав бути гідним уваги.

— Я пам’ятаю кожну хвилину того місяця. Ліпше, ніж пам’ятаю вчорашній день,— сказав Холмс.

Помовчали. Генрі не знав, коли вже можна буде піти й не видатися неввічливим.

Холмс прочистив горло, наче знову збирався щось сказати, але зупинився. Потім гірко зітхнув.

— Мені здається, наче час рухається назад,— сказав він, повернувшись до Генрі, щоб привернути його увагу.— Коли те літо скінчилось, я, як уже було сказано, чудово його пам’ятав, та доки тривали ті довгі дні, повні розмов і тих облич, усе було наче за якоюсь туманною запоною. Часом мені здавалося, що я опинився під водою і бачу лише розпливчасті обриси предметів, і тоді мені кортіло випірнути на поверхню, щоб ковтнути свіжого повітря. Не знаю, що зі мною зробила війна, чому я вижив. Але зараз я розумію, що страх, шок і хоробрість є лише словами, що вони мають дуже мало спільного з тим, що ти там день у день відчуваєш, адже тоді ти втрачаєш якусь частинку себе й ніколи вже її не зможеш повернути. Після війни я був змалілим і знаю про це, частина мене, моєї душі, мого життя, почуттів була спаралізована, та я не міг сказати точно, яка саме частина. Ніхто не знав, що було не так, я й сам цього дуже довго не розумів. Усе те літо я намагався перестати оглядатись навколо й шукати можливого укриття. Я хотів приєднатись і бути задіяним, хотів насолоджуватися життям, як це робили ті чудові сестри. Мені кортіло жити, як кортить і зараз, а час, що минув від того часу, мені в цьому допоміг. Коли мені було двадцять один і двадцять два, усі нормальні для молодості почуття в мені вигоріли, і всі роки, що звідтоді минули, я намагався бути, як усі, жити нормальним життям.

Холмсів голос тепер звучав майже розгнівано, але, водночас, і якось відсторонено і тихо. Генрі розумів, яких зусиль другові варті були ці слова, і знав, що все сказане є правдою. Вони знову мовчали, та цього разу в їхньому мовчанні відчувалися жаль і впізнання.

Генрі не думав, що мусить щось говорити. Він не відчував за собою якоїсь вини. Його війна була дуже приватною і точилася виключно в родині та в ньому самому. Її пояснити комусь було неможливо, та залишені нею відчуття були дуже схожі на те, що описував Холмс. Часом він відчував, що живе чужим життям, наче перетворився на не до кінця виписаного персонажа ще не написаного оповідання.

Генрі подумав, що Холмс уже сказав усе, що збирався, і вирішив ще якийсь час побути з ним, аби віддати належне щирості друга та дати можливість його почуттям угамуватись. Але згодом, із того, як товариш дивився на нього, як наповнював склянку бренді, наче попереду в них була ціла ніч, Генрі зрозумів, що розмова ще не скінчилася. Він чекав, і зрештою, коли Холмс заговорив, його голос уже звучав інакше. Він знову зробився суддею, публічною персоною, людиною світового значення.

— Знаєш,— сказав, нарешті, Холмс,— «Жіночий портрет» є неперевершеним пам’ятником їй. Хоча закінчення... Але мушу сказати, що мені все одно, яке там закінчення.

Генрі дивився в нічну темряву й мовчав. Йому не хотілось обговорювати закінчення свого роману, але було