Майстер - Колм Тойбін

Він не міг не думати про те, як би вона жила, чим би займалася. Та з Еліс про Мінні й говорити було не можна, бо сестра їй у всьому заздрила; заздрила її дивній вроді та привабливості, її впевненості у собі, глибокій серйозності та її впливу на чоловіків. А потім Еліс заздрила Мінні й у тому, що та вже померла.

Одначе роздуми про Мінні цікавили Вільяма, і вони з Генрі погоджувалися, що вона не знала б, за кого вийти заміж, адже по життю була надто ідеалістичною, надто пристрасною або занадто неприродною. Брати у своїх дискусіях дійшли згоди, що Мінні неодмінно вступила б у шлюб із не тим чоловіком і, очевидно, її складна натура про це якимось чином здогадувалась, тож дозволила їй уникнути сумного майбутнього розумної жінки без копійки за душею.

Обидва розуміли, що на якомусь рівні, точніше, геть на всіх рівнях, суворо регульоване життя не передбачило для неї місця. Генрі гадав, що вся її поведінка, весь характер, здається, свідчили про нелогічність і загальну неможливість продовження її існування.

Генрі часто уявляв Мінні одруженою з Ґреєм або Холмсом, або Вільямом, і в його уяві вона завжди поставала змалілою, бо шлюб був би для неї постійною боротьбою, в якій довелося б програти. У «Бідному Річарді» він відправив її до Європи, де Мінні теж не вийшла заміж. А в «Дейзі Міллер», де наголошувалося на її зухвальстві, сміливості та зневажливому ставленні до суспільних норм, вона померла в Римі. У «Мандрівних супутниках» Генрі вигадав для неї шлюб і драматичні обставини італійської зустрічі з нареченим, але не заглиблювався в опис щоденної рутини, коли їй довелося б жити в тіні нудного чоловіка.

Тільки під час читання «Даніеля Деронди»[24] Генрі на гадку прийшло те, про що раніше він ніколи не думав — яким драматичним може бути духовне конання жінки, котру знищує задушливий шлюб. Випадково, приблизно в той самий час, він читав і Троллопового «Фінеаса Фінна», переважно, щоб швидше заснути, і був уражений тим, який жагучий інтерес викликав у публіки шлюб леді Лаури Кеннеді. Читацька більшість симпатизувала сміливій та яскравій героїні, котра намагалася побороти долю та вийти за межі ілюзорної свободи.

Генрі засів за роботу. На той час він уже кілька років прожив в Англії і відчував, що краще бачить Америку, а також понад усе хотів відтворити у власних творах велич американського характеру, що відбивав би дух країни, котра є свіжою та вільною, готовою до повнокровного життя та впевненою лише у власній повній відкритості новому та незвіданому. Неважко було помістити юну леді в антураж старого будинку його бабусі в Олбані з його затісними, старомодно обставленими кімнатами, звідки місіс Татчетт, владна та багата, зможе врятувати Ізабель Арчер і відвезти її до Англії, куди більшість його героїнь мріяли потрапити. А в Англії він уже легко оточить її трьома давно виписаними шанувальниками, один із яких буде прямолінійним і серйозним, другий — м’якосердим патрицієм, а третій стане її другом і захопленим учнем, спостерігачем її долі, занадто несміливим, хворим чи заглибленим у самоіронію, що зробить його непридатним для ролі коханця.

Він продовжив працювати над книгою у Флоренції і, щоранку прокидаючись у своїй кімнаті в готелі над річкою чи пізніше, коли переїхав до Беллосгардо, відчував, що мусить провести Мінні цими вулицями, дозволити тосканському сонцю пестити м’яку шкіру її обличчя. Та понад усе він мріяв відтворити її душевну присутність, аби цього разу це вдалося йому ліпше та драматичніше, аніж раніше. Генрі хотів узяти цю американську жебрачку й подарувати їй увесь старий світ, аби в ньому вона знову змогла вільно дихати. Він дав їй гроші, шанувальників, вілли та палаци, нових друзів і нові почуття. Ніколи ще він не почувався таким усевладним і таким свідомим власного обов’язку. Він ходив вулицями Флоренції, набережними та крутими стежками, що, звиваючись, здиралися на пагорб Беллосгардо, наповнений дивною легкістю, що перелилася й у книгу. Писалося легко, вільно й елегантно, наче сама Мінні стояла поруч і керувала його рукою. Були сцени, від першого до останнього слова вигадані Генрі, із приводу яких він часом сумнівався, чи написане сталося лише в його уяві, чи уява вже заступила реальність.

І все ж таки Мінні для Генрі залишалася реальнішою, аніж більшість нових друзів і людей, із якими він зустрічався всі ці роки. Вона належала до минулого, яке він охороняв якнайретельніше, про яке в Англії ніхто не знав, якого ніхто тут і не зрозумів би. Під англійським небом було легше зберігати пам’ять про неї, бо в цій країні ніхто не обтяжував себе згадками про померлих у такий спосіб, як він — про свою двоюрідну сестру, де все підпорядковувалося лише вимогам, що їх диктувало урівноважене сьогодення. Саме тут він дозволив їй лунати на всю потужність, наче стародавній пісні, сумний мотив якої наздоганяє його крізь роки, хай куди б він ішов.

ГЕНРІ ЗГАДАВ, ЯК ХОЛМС любить англійців тільки, коли побачився з ним. Щойно товариш зійшов із потяга в Раї, одразу ж почав розповідати про всіх, із ким уже зустрівся: наскільки оглух Стефан Леслі після смерті Джулії, як шлюб змінив Марго Теннант, яка благородна й чарівлива його нова подруга леді Каслтаун. Генрі й не намагався заговорити, бо знав, що його зараз же урвуть. Холмсові очі світилися майже гарячково, і, попри свій вік, він виглядав іще вродливішим, галантнішим, ніж у молодості. Генрі подумав, що, мабуть, то час, проведений із леді Каслтаун, так на нього вплинув.

— Боюся,— сказав він, коли, нарешті, дочекався паузи у Холмсовому монолозі,— боюся, у Раї зовсім немає ніяких лордів і леді. Буде дуже спокійно. Узагалі, тут завжди дуже спокійно.

Холмс ляснув Генрі по спині й усміхнувся, неначе щойно помітив його присутність. Напевно, таким розкутим його зробило підвищення до посади судді чи, може, щось інше. Може, саме так, думав собі Генрі, тепер поводяться п’ятдесятилітні американські високопосадовці. Але потім він пригадав Вільяма Діла Ховеллса та свого брата Вільяма і зрозумів, що таке поводження дозволяє собі лише Холмс. Генрі спробував пояснити товаришу, що працює не над одним романом, а над двома одразу і що протягом кількох останніх місяців майже ні з ким не спілкувався, крім своїх слуг. Холмс вихваляв ландшафт і був надто цим заклопотаний, аби слухати, аж раптом Генрі зрадів, що друг залишиться з ним на Поінт-Хілл усього на