Вечори на хуторі біля Диканьки - Микола Васильович Гоголь

«Ти?» сказала Оксана, швидко й згорда глянувши на нього. «Подивлюсь я, де ти дістанеш такі черевики, які могла б я надіти на свою ногу. Хіба принесеш ті самі, що носить цариця».

«Бачиш, яких захотіла!» закричала сміючись дівоча юрба.

«А так!» провадила далі горда красуня: «будьте ви всі за свідків, якщо коваль Вакула принесе ті самі черевики, які носить цариця, то, от вам моє слово, що вийду зараз-таки за нього заміж».

Дівчата повели з собою примхливу красуню. «Смійся, смійся!» говорив коваль, виходячи слідом за ними. «Я й сам сміюся із себе! Думаю, і не можу надумати, куди дівся розум мій? Вона мене не любить — ну, бог з нею! ніби тільки на всьому світі й є, що Оксана. Хвалити бога, дівчат багато є хороших і без неї на селі. Та й що Оксана? з неї ніколи не буде доброї хазяйки: вона вміє тільки чепуритися. Ну, годі, час покинути ці дурощі».

Але в той самий час, коли коваль готувався бути рішучим, якийсь злий дух проносив перед ним усміхнений образ Оксани, що говорила глузливо: «дістань, ковалю, царицині черевики, вийду за тебе заміж!» Все в ньому хвилювалось, і він думав тільки про одну Оксану.

Юрби колядників, парубки окремо, дівчата окремо, поспішали з одної вулиці на другу. Але коваль ішов і нічого не бачив і не брав участі у тих веселощах, які колись любив більше за все.

Чорт тимчасом не на жарт розніжився в Солохи: цілував їй руку з такими вихилясами, як засідатель попівні, хапався за серце, охкав і сказав прямо, що коли вона не погодиться вдовольнити його спрагу і, як водиться, нагородити, то він ладен на все: кинеться у воду, а душу пошле прямо в пекло. Солоха була не така вже жорстока; до того ж чорт, як відомо, діяв з нею заодно. Вона таки любила бачити цілий натовп, що упадав біля неї, і рідко бувала без компанії; а цей вечір, однак, думала перебути сама, бо всіх значних людей в селі було закликано на кутю до дяка. Та все обернулося по-іншому: чорт тільки-но висловив свою вимогу, як раптом почувся стукіт і голос кремезного голови. Солоха побігла відчиняти двері, а спритний чорт вліз у мішок, що лежав долі.

Голова, обтрусивши з своїх капелюхів сніг та випивши з Солошиних рук чарку горілки, розказав, що він не пішов до дяка, бо знялася заметіль; а побачивши світло в її хаті, завернув до неї, маючи намір перебути вечір з нею.

Не встиг голова це сказати, як у двері загрюкало знов і почувся голос дяка. «Сховай мене куди-небудь», шепотів голова. «Мені не хочеться тепер зустрітися з дяком».

Солоха думала довго, куди заховати такого огрядного гостя; нарешті вибрала найбільший мішок з вугіллям; вугілля висипала в кадовб, і кремезний голова забрався з вусами, з головою і з капелюхами в мішок.

Дяк увійшов, покректуючи та потираючи руки, і розказав, що в нього не було нікого і що він сердечно радий цій нагоді погуляти трохи в неї і не злякався заметілі. Тут він підійшов до неї ближче, кашлянув, усміхнувся, доторкнувся своїми довгими пальцями до її оголеної повної руки і промовив з таким виглядом, у якому виявлялося і лукавство і самовдоволеність: «А що це у вас, велеліпная Солохо?» і, сказавши це, відскочив він трохи назад. «Як то що? Рука, Йосипе Никифоровичу!» відповіла Солоха.

«Гм! рука! хе! хе! хе!» промовив сердечно задоволений зі свого почину дяк і пройшовся по кімнаті.

«А це що у вас, дражайшая Солохо?» промовив він з таким самим виглядом, приступивши до неї знову, торкнувши злегка рукою за шию і так само відскочив назад.

«Ніби не бачите, Йосипе Никифоровичу», відповіла Солоха. «Шия, а на шиї намисто».

«Гм! на шиї намисто! хе! хе! хе!» і дяк знову пройшовся по хаті, потираючи руки.

«А це що у вас, незрівнянна Солохо?..» не знати, до чого б тепер доторкнувся дяк своїми довгими пальцями, коли раптом у двері застукало й почувся голос козака Чуба.

«Ой, боже мій, стороння особа!» закричав переляканий дяк. «Що ж тепер, як застануть особу мого звання?.. Дійде до отця Кіндрата!..»

Та дякове побоювання було іншого роду: він боявся більше того, щоб не дізналась його половина, що й без того вже страшною рукою своєю зробила з його товстої коси таку тоненьку. «Бога ради, доброчесна Солохо», говорив він, тремтячи всім тілом. «Ваша добрість, як сказано в писанії Луки, глава трина… трин… Стукають, їй-богу, стукають! Ой, сховайте мене куди-небудь».

Солоха висипала вугілля в кадовб з другого мішка, і не дуже тілистий дяк заліз у нього та й примостився на самому дні, так, що поверх нього можна б насипати ще з півмішка вугілля.

«Здорова будь, Солохо!» сказав, увіходячи до хати, Чуб. «Ти, може, і не чекала мене, га? правда ж, не чекала? може, я перебив…» провадив далі Чуб, показуючи на обличчі жартівливу та значущу міну, яка заздалегідь давала знати, що неповоротна голова його трудилася й готувалася пустити який-небудь ущипливий і химерний дотеп. «Може, ви тут і розважалися з ким-небудь!.. може, ти кого-небудь і сховала вже, га?» і захоплений таким своїм зауваженням, Чуб засміявся, тішачись у душі, що він один тільки користується з доброї прихильності Солохи. «Ну, Солохо, дай тепер випити горілки. Я думаю, в мене горло замерзло від проклятого морозу. І послав бог таку ніч перед Різдвом! Як здійнялася, чуєш, Солохо, як здійнялася… Ото задубіли руки: не розстебну кожуха! Як здійнялася метелиця…»

«Відчини!» почувся знадвору голос, супроводжуваний поштовхом у двері.

«Стукає хтось?» сказав, зупинившись, Чуб.

«Відчини!» закричали ще дужче.

«Це коваль!» промовив, схопившись за капелюхи, Чуб: «слухай, Солохо: куди хочеш сховай мене; я нізащо у світі не хочу потрапити на очі цьому виродкові проклятому, бодай йому, чортовому синові, набігло під обома очима по пухиреві з копицю завбільшки!»

Солоха, злякавшись і собі, метушилась, як очамріла, і, втративши голову, дала знак Чубові лізти в той самий мішок, в якому вже сидів дяк. Бідолашний дяк не смів навіть кашлянути, чи закректати з болю, коли сів йому майже на голову важкий дядько та примостив свої намерзлі на морозі чоботи по обидва боки його скронь.

Коваль увійшов, не кажучи й слова, не скидаючи шапки, і майже повалився на лавку. Помітно було, що він у дуже поганому настрої.

У той саме