Українська мала проза XX століття - Олександр Петрович Довженко
Памва відклав фасолю аж тоді, коли в кухні почало темніти. Щойно тепер роздягнувся. Він не міг згадати — чи добивався до старого побитого піаніно у ресторанчику з пивом, витісняючи тапера, чи це приверзлося (навіть пити намагався там, де був хоч який інструмент, бо міг досягти такого стану, коли фізично неможливо не грати, але так само часто Памві снилося, що виконує щось своє на фортепіано у незнаному місці, і до самого фортепіано торкається вперше, при цьому завжди розумілося, що присутнє ще якесь додаткове відчуття присутності). Натомість був певний, що Анна — єдина жінка в його житті, з якою не може філософствувати.
Фасолю Памва відніс у лабораторію. Лабораторія була у другій кімнаті (з другої кімнати була лабораторія). Вся фасоля складалася на підлозі під вікном. Вікно можна було затемнити цілковито. Памва взяв лопату і насипав два повні відра піску з паки, що розміщалася посеред кімнати. Останні тижні те, що записувалося у реєстрі справ як «лабораторія», означало — перебрати ще трохи фасолі, досипаючи до тої, що сушилася, винести до смітника на подвір’ї два відра піску. Пісок він зсипав на окрему купу, може, комусь знадобиться. Вітер ставав усе сильнішим, приліпив до Памвиної купи обривки якихось паперів, Памва їх привалив піском з відра. У купі де-не-де траплялися маленькі макетики хатинок, мости з дитячих залізниць, гілочки ялівцю, що виглядали як зменшені дерева. Бо у паці довший час моделювався каньйон. Лабораторія існувала для віднайдення світла. Памва зрозумів колись, що його сон не мав би такої сили, якби не освітлення. Він захотів відтворити його і зробити звичайний, але дуже якісний діафільм про каньйон. Посеред порожньої кімнати поставив паку з піском, виліпив русло, береги, вбудував всі деталі ландшафту, пустив воду. Мав три фотоапарати. Один закріпив на рухомій щоглі зверху, другий встановив на штативі, а з третім переміщався навколо макета. Пробував усі можливі способи — через товщу різнокольорових розчинів, при різноманітній комбінації ламп, крізь різні рослини, зафарбовані листки паперу, пару, шкло, дим, марлю теж.
Виходили дуже гарні слайди, але відчуття присутності не було. Колись він медитував про різних жінок, котрі були з ним. Вони з’являлися у дивній формі. Одна — лиш у вигляді відображення у рухливій воді, інша замість контура постаті мала нестійку смужку вогню, ще одна виникала тільки в момент спалаху від іскри запальнички без газу, а остання існувала дуже близько, але притулена до якоїсь тканини з одного боку, а він — за крок від неї з другого. Незважаючи на все це, Памва знав, що вони присутні, а він при сутності, і що незвичні прояви від чуття. А от фотографії каньйону, зроблені на макеті, були чужими. Його каньйоновості не було, і він не перебував у тому каньйоні, котрий був. Памва відвів з паки воду і почав виносити пісок. Залишилося ще зовсім небагато. Краще не намагатися бути присутнім насильно. Краще зачекати, коли знову буде насправді. Краще такі речі переживати проживаючи. І кожне проживання буде видаватися так, ніби між ним і попереднім нічого не відбувалося. То ж можливо. А у розмонтованій лабораторії вирощувати гіацинти і крокуси, хай навіть мароканську маріхуану (смітники стояли посеред подвір’я, обмеженого дуже гарними довгими двоповерховими будинками з неперервними балконами, ринвами, що йшли просто у підземну каналізацію, залізними сходами на різних рівнях; щовечора світилася інша комбінація вікон, висвічуючи щораз іншу територію; Памва ніколи не ішов звідси швидше, ніж через кілька хвилин).
До приїзду Анни залишалося зовсім небагато часу. Памва хотів скупатися. Вода дуже довго нагрівалася не тільки тому, що слабий газ через те, що всі почали палити у печах, а передовсім тому, що вже у ріці була надзвичайно холодною. До лазнички він взяв фляшку рому, перед приїздами Анни ром його знечулював.
Памва ще не почав митися, лиш грівся у воді, коли задзвонив телефон. Він мусив іти до телефону голим і мокрим через цілу квартиру. Сказали, що треба сьогодні ввечір прийти на нічне чергування — Памва працював медбратом у складі кардіологічної бригади швидкої допомоги. Він був перегрітий і змерз, тоді ще й розбурхався, і почало трясти так сильно, що аж м’язи заболіли саме від тремтіння. Мусив ще трохи полежати у ванні, але на кінець обіллявся холодною водою.
Памва сидів у кухні при столі. Всі дверцята креденсу були відкриті, він час від часу вставав, брав щось звідти і знову сідав до столу. Памва любив несподівані виклики. Насамперед тому, що понад усе цінував перенапруження; до того ж це завжди цікаво. Памві подобався навіть ритм дуже чіткого, продуманого і послідовного збирання. Він випив страшенно міцну каву, з’їв ложку меду, чотири таблетки аспірину, розмішав у склянці води глюкозу і аскорбінову кислоту, надушив соку двох грейпфрутів, доповнив фляшечку елеутерококу коньяком і випив все відразу. Нарешті запарив чефір і закурив. Але не зміг сидіти, залишив запалену сигарету і пішов одягатися. Тоді взяв магнітофон, чисту тасьму, мікрофон, приніс до кухні. Сигарета вигоріла майже вся, Памва припалив від неї нову. Був у штанах, черевиках і майці, шлейки звисали з боків. Він натер чоло ромом, а руки кремом з алое. Приготував магнітофон для запису, накинув на плечі важкого зимового плаща; тим часом зотліла ще одна сигарета.
На цей раз мусив запалювати сірника і почав говорити. Він хотів сказати, що часом все розлазиться, але розповзається, втрачає керунок, але опановує поверхнями і площинами, що існує деструкція, яка заперечує можливість чистоти стилю, руйнує риторичні побудови і ставить під сумнів логоцентризм, визнання деструкції вертає свободу не вибирати, а тому можна бути серед всього і
