Повії теж виходять заміж - Євгенія Анатоліївна Кононенко

- Доню, одягни теплу куртку, не сунь у плащі!.. Ти чуєш, повернися, переодягни куртку!.. Ну, як схопиш пневмонію, я з дитиною не сидітиму! Сама будеш її глядіти!

- Чого ти кричиш на цілий під'їзд! Горлопанка!

Внизу грюкнули двері. Бабуся розгублено повернулася до помешкання. У грудях клекотіли рефрени сварки, але треба було готувати дитині вечерю. Вона попленталася на кухню.

- А де мама?

- А мама пішла на роботу.

- На ляботу? А цьому ти на неї клицяла?

– Я не кричала. Ми просто розмовляли.

- Пльосто льозмовляли?

Після вечері читали книжечки. Потім пішли до ліжечка.

Почали переодягатися у нічну піжамку. Дитя було милемиле, найдорожче за все на світі і гарненьке, як амурчик з іноземної листівки. Бабуся не втрималася, ретельно витерла губи від помади і…

- Ну сцьо ти таке льобис, бабусю?.. – зареготала мала. 

Племінниця Ірюся не мала й двадцяти років, а вже була розлученою. З дому колишнього чоловіка повернулася до кімнатки на Некрасівській, яку їй винайняла її мати Олена в родині своїх знайомих. Коли Ірюся тільки-но оселилася в Києві й почала вчитися в університеті, Людмила Харитонівна й Олександр Іванович часто навідувалися до її помешкання, розпитували господарів про їхню локаторку, як вона, чи встає вранці на першу пару, чи не запрошує до себе підозрілих приятелів. Бо чисте дитя з Хотинівки могло пропасти у місті великих спокус. І господарі квартири розповідали: на першу пару не ходить, каже, так рано і викладачі не встають. Друзів до себе не запрошує, але сама повертається додому дуже пізно. Їй були наказали: хочеш у нас жити – додому не пізніше десятої. А Ірюся плакалася мамі по телефону: не дозволяють ходити на курси еспанської мови та на заняття з тібетських знань, знайди мені іншу квартиру. І господарі з Некрасівської скасували комендантську годину, бо також зацікавлені мати трошки грошей, які платить Ірюсіна мама. А де вони ще знайдуть квартирантку не з вулиці? Олександр Іванович з Людмилою Харитонівною регулярно навідувались на Некрасівську, і переконавшись, що хоч би там як, а дитина вчиться, йшли до себе з почуттям виконаного обов'язку. А тепер, після розлучення Ірюсі, такий контроль нібито ставав недоречним. І як це так: зовсім юна нагло вийшла заміж без весілля, а потім так само нагло розлучилася? Це не по-людськи. Те, що без весілля, зрозуміти можна. Зараз дуже сутужні часи, грошей нема ні на що. Ні в старих, ні в молодих. Людмила Харитонівна з Олександром Івановичем також сорок вісім років тому побралися без весілля, бо теж були нелегкі часи. Але все-таки Ірюся могла б принаймні прийти на чай з нареченим до своїх найближчих київських родичів. Але що вже казати про чаювання, яке не відбулося, якщо Ірюся розлучилася з хлопцем. Тільки й знали про нього, що він жив на Жилянській. Неприємне місце, хоча й у самому центрі. Але з Жилянської Ірюся повернулася в кімнатку на Некрасівській. Як бути тепер? Чи треба так само контролювати Ірюсю? З одного боку, вона вже тепер не дівчина, а розлучена жінка. З іншого – все одно зовсім юна. Ще два роки вчитися. Але ходити на Некрасівську пенсіонерам Олександрові Івановичу і Людмилі Харитонівні ставало все важче і важче. Як же бути? Саме про це й говорили вони холодного осіннього вечора, коли пролунав телефонний дзвінок. Дзвонила розлучена Ірюся.

- Як ваші справи? Давно нічого не чула про вас.

- Ой, не питай Ірюсю. П'ємо кип'яток із сухариками, чай бережемо для гостей. Олесь Іванович просить передати, що гостям все одно раді. А як справи у тебе, Ірюсько?

- По-різному. Щось добре, щось погано. Ви десь буваєте, крім житлової контори й поліклініки?

- Ой, Ірюсь, – сміється Людмила Харитонівна, – ти маєш рацію, переважно в цих двох установах. Раді були б кудись піти, але в гості нема з чим, а в театр нема за що.

- А хочете в Оперу? На «Аїду»?

– Ірюсько, ми намагаємось навіть не ходити біля Опери, щоб не страждати. Я мало не плачу, як бачу афіші, і думаю, що вже туди ніколи не потраплю. Й Олесь Іванович так само. Ось він тобі хоче сказати, що ми відкладали з двох пенсій протягом трьох місяців, і вийшло тільки на один квиток. Олесь Іванович каже, іди краще ти, Людмило Харитонівно, а я йому кажу, Олесю Івановичу, як це так, самій до опери? Ми все життя ходили разом!

- Я вас питаю: хочете завтра на «Аїду»?

- Але ж ми тобі пояснюємо: у нас немає грошей, Ірюсьо.

- Я вам даю два квитки. Ложа бенуар. Йдіть і ні в чому собі не відмовляйте.

– Ірюсю, ми не можемо взяти від тебе такого подарунка. Ти ж іще студентка, звідки в тебе гроші?

- Квитки взяв мій хлопець. Він уже працює.

- Ну то йдіть на «Аїду»! Це так красиво: хлопець і дівчина в Опері! А ми вже по радіо послухаємо улюблені арії.

- Ми не хлопець і дівчина, а чоловік і жінка, і в нас на вечір інші плани.

- Ну то продайте квитки! Ірюсю, продайте квитки під театром! Вони ж дорогі!

- Зараз ніхто не купує квитки під театром, ви відстали від життя. То ви не хочете до Опери?

- Ми так хочемо, що й сказати тобі не можемо. Але ж квитки дорогі…

- Я вам роблю подарунок. Скільки разів мама у вас зупинялася, і нічого не платила. А ви ще й пекли пиріг. Я вам хочу подарувати ці квитки.

- Але ж це дуже дорого, Ірюсьо!

Нарешті домовились, що Ірюся зайде до дяді Олеся й тьоті Люди за дві години до спектаклю. Розповість про своє життя – вони нічого не розпитуватимуть, вона розповість тільки те, що захоче, – підкреслили свою тактовність