Діти капітана Гранта - Жюль Верн

Гленарван, Роберт і Талькав також спали міцним сном, умостившись на м’якому ложі з люцерни. Знесилені коні вляглися на землю. Лише Таука спала стоячи, як справдешній чистокровний кінь. Навіть уві сні вона зберігала горду поставу, готова мчати вперед за першим покликом господаря. Панував цілковитий спокій. Вогнище дотлівало, подеколи осяваючи судомними спалахами німотну пітьму.

Близько десятої вечора, після нетривалого сну, індіанець прокинувся. Він пильно вдивлявся в пітьму і до чогось прислухався. Його зазвичай незворушне обличчя виражало тривогу. Що йому почулося? До них підкрадаються заброди-індіанці, ягуари, смугасті тигри чи ще якісь спраглі хижаки, яких приваблювала близькість річки? Мабуть, це припущення видалося йому найбільш імовірним, оскільки він швидко зиркнув на купу палива, і його тривога посилилася.

Незабаром і справді мав догоріти весь запас сухої альфафари, а це означало, що йому не вдасться довго тримати зухвалих хижаків на відстані. Талькаву нічого не залишалося, як тільки чекати розвитку подій.

Він чекав, вдивляючись удалеч, немов людина, яка раптово збудилась од близької небезпеки.

Минула година. Будь-хто на Талькавовім місці, переконавшись, що все довкола тихо, спокійно б заснув. Та загострене чуття індіанця підказувало йому, що загроза поряд. Раптом Таука глухо заіржала і потягнула ніздрями повітря. Патагонець рвучко підвівся.

– Таука учула ворога, – пробурмотів він і вийшов із рамади. Талькав почав ретельно оглядати рівнину.

Було тихо, але тривожно. Талькав помітив якісь тіні, що нечутно ковзали серед чагарнику. Час від часу виблискували сяючі цятки. Вони то спалахували, то зникали і знов рухалися, перехрещуючись. Здавалося, це танцювали відблиски якихось казкових ліхтарів. Чужоземець неодмінно подумав би, що то світляки. Їхнє мерехтіння вночі можна побачити в багатьох місцях пампи, але Талькава це не могло ввести в оману: патагонець розумів, із яким ворогом має справу. Зарядивши рушницю, він став на варті біля входу в загорожу.

Довго чекати не довелося. У пампі почувся дивний гавкіт, що переходив у виття. У відповідь вистрілив карабін. Незабаром долинуло несамовите завивання, що лунало, здавалося, із сотні пащек.

Гленарван і Роберт схопилися на ноги.

– Що трапилося? – запитав Роберт.

– Це індіанці? – запитав Гленарван.

– Ні, – відповів Талькав, – агуари.

– Агуари? – повторив Роберт.

– Так, – відповів Гленарван, – червоні вовки пампи.

Гленарван і Роберт зі зброєю в руках приєдналися до індіанця.

Талькав указав, звідки долинало оглушливе завивання. Роберт мимоволі ступив крок назад.

– Ти не боїшся вовків, хлопчику мій? – запитав Гленарван.

– Ні, сер, з вами я нічого не боюся.

– От і добре. Не такі й страшні ці агуари. За меншої їх кількості можна було б узагалі не зважати на них.

– Байдуже! – вигукнув Роберт. – Ми добре озброєні, нехай тільки спробують підійти!

– Ми дамо їм хлосту!

Звісно, Гленарван лише волів заспокоїти хлопчика, насправді його проймав дрож од самої думки про напад незліченної зграї розлючених вовків. Мабуть, їх були сотні. Трьом нехай навіть і добре озброєним людям годі здолати таку силу.

Гленарван згадав, що натуралісти називають цього хижака «canis-jubatus». Це червоно-бура тварина завбільшки з великого собаку, з лисячою мордою; уздовж її хребта стримить чорна грива. Агуар вельми прудкий і дужий. Живе зазвичай у багнистих місцевостях, де переслідує дичину. Ніч виганяє червоного вовка з його лігва, в якому він спочиває вдень. Особливо його бояться скотарі, адже голодний агуар нападає навіть на велику худобу, завдаючи господарствам чималих збитків. Самотній червоний вовк цілком безпечний, чого не скажеш про голодну зграю. Оглушливе виття, що лунало в пампі, й метання тіней переконали Гленарвана, що на берегах Гуаміні зібралася величезна зграя червоних вовків. Хижаки учули вірну здобич – кінське і людське м’ясо, і кожен з них жадав повернутися до лігва з частиною цієї здобичі. Становище не з легких.

Тим часом кільце вовків поступово змикалося. Коні тремтіли від страху. Лише Таука нетерпляче била копитом об землю, пориваючись обірвати прив’язь і мчати. Господар заспокоював її безперервним свистом.

Гленарван і Роберт стояли біля входу в рамаду, готуючись до оборони. Зарядивши карабіни, вони взяли на приціл перший ряд агуарів, аж раптом Талькав мовчки одвів угору дула їхніх рушниць.

– Для чого це Талькав робить? – запитав Роберт.

– Він забороняє нам стріляти.

– Чому?

– Мабуть, агуари ще далеко.

Одначе вдатися до таких дій індіанця спонукала важливіша причина.

Талькав, відкрив і перевернув свою порохівницю, продемонструвавши, що вона майже порожня.

– То що? – запитав Роберт.

– Доведеться берегти вогнепальні запаси. Сьогодні ми вволю пополювали, тож свинцю і пороху вкрай мало. Вистачить лише пострілів на двадцять.

Хлопчик змовк.

– Роберте, ти не боїшся?

– Ні, сер.

– Гаразд, мій хлопчику.

У цю хвилину пролунав постріл: Талькав уклав на місці найбільш завзятого звіра. Вовча зграя, що насувалася тісними рядами, відсахнулась і збилася у безформну масу за сто кроків од частоколу. Гленарван за знаком індіанця нараз заступив його місце. Тимчасом Талькав зібрав хмиз, суху траву – все, що могло палати, завалив цим вхід до рамади і кинув у середину цієї купи жаринки з багаття. Незабаром чорне небо заволокла пломениста завіса, між язиками полум’я можна було розгледіти рівнину, яскраво освітлену загравою. Гленарван зрозумів, проти якої навали хижаків їм доведеться боронитися. Навряд чи кому-небудь доводилося бачити таке величезне скопище голодних вовків. Вогненна завіса, якою Талькав перепинив дорогу хижакам, страшенно їх розлютила. Одначе деякі наблизилися до самого вогнища і обпалили собі лапи. Час од часу доводилося стріляти, щоб утримати люту зграю. Вже за годину валялося з п’ятнадцять убитих вовків.

Тепер обложенці перебували в кращому становищі. Поки вони мали порох і вогненна завіса палала біля входу в рамаду, можна не боятися вовків. Утім що буде, коли всі засоби вичерпаються? Гленарван поглянув на Роберта, і його серце защеміло. Він думав про бідолашного, не по літах змужнілого хлопчика. Роберт сполотнів, але міцно тримав рушницю, сповнений рішучості, – він чекав нападу розлючених вовків.

Тим часом Гленарван холоднокровно обдумував їхнє становище і шукав із нього вихід.

– За годину, – сказав він, – у нас скінчиться порох, кулі й вогонь. Звідси висновок: годі чекати. Діяти слід негайно.

Тож, зібравши докупи всі свої знання іспанської, він звернувся до Талькава, раз у раз перериваючи діалог пострілами.

Ох і важко ж було порозумітися цим двом людям! На щастя, Гленарван знався на звичках червоних вовків, інакше він нічого не зрозумів би із слів і жестів патагонця. Одначе, перш ніж він зміг передати Робертові зміст розмови із Талькавом, минуло принаймні чверть години. Гленарван запитав індіанця, що він думає про їхнє становище.

– І що він на це? – запитав Роберт Грант.

– Нам