Діти капітана Гранта - Жюль Верн

– Гаразд, їдьмо, – погодився Гленарван, втішений, що йому не доведеться розлучатися з Робертом. – Нам утрьох обов’язково вдасться знайти джерело свіжої чистої води!

– А я? – запитав Паганель.

– А ви, шановний Паганелю, залишаєтеся із другим загоном, – відгукнувся майор. – Аби покинути нас, ви надто добре знаєтеся і на тридцять сьомій паралелі, і на річці Гуаміні, і на пампі. Мюльреді, Вільсону і мені годі дістатися місця, призначеного Талькавом. Під проводом хороброго Жака Паганеля ми сміливо рушимо вперед.

– Підкорююся, – відповів географ, задоволений тим, що його поставили на чолі загону.

– Тільки не будьте неуважним, – додав майор, – і не заведіть нас до берегів Тихого океану.

– Хто-хто, а ви заслуговуєте на це, нестерпний майоре! – сміючись, відповів Паганель.

– Та скажіть мені, Гленарване, як ви спілкуватиметеся з Талькавом?

– Вважаю, що нам із патагонцем не доведеться розмовляти, – відповів Гленарван, – проте в екстреному випадку для порозуміння мені вистачить і тих іспанських слів, що я знаю.

– Тоді в путь, мій гідний друже! – відповів Паганель.

– Спершу повечеряємо, – запропонував Гленарван, – а потім, якщо зможемо, то трішки подрімаємо перед від’їздом.

Мандрівники перехопили всухом’ятку, а потім повлягалися спати. Паганелю снилися потоки, водоспади, ріки, річки, ставки, струмки, навіть повні карафи – словом, усе, в чому зазвичай міститься питна вода. То був справжній кошмар.

Наступного дня о шостій ранку коні Талькава, Гленарвана і Роберта Гранта були осідлані. Їх напоїли залишками води із бурдюків. Коні з жадобою припали до огидної на смак води. Потім троє вершників скочили у сідла.

– До побачення! – крикнули Остін, Вільсон і Мюльреді.

– Головне, постарайтеся не повертатися! – додав Паганель.

Незабаром патагонець, Гленарван і Роберт залишили позаду маленький загін на чолі з географом. Пустеля озера Салінас, якою їхали вершники, була рівниною з глинистим ґрунтом, порослим хирлявими кущами, куцими мімозами, які індіанці називають кура-мамель, і кущоподібними рослинами юмма, що містять багато соди. Подекуди траплялися величезні шари солі, що надзвичайно яскраво відбивали сонячні промені. Коли б не палюча спека, то можна було подумати, що то обмерзлі ділянки землі. Контраст між сухим, випаленим ґрунтом і блискучими соляними товщами надавав цій пустелі неповторного вигляду.

Зовсім інша картина відкрилася б перед мандрівниками, якби їм довелося спуститися на 80 миль південніше Сьєрра-Вентани.

Цей край надзвичайно родючий. Там розкинулися розкішні, найкращі на індіанських землях, паші. Північно-західні схили Сьєрра-Вентани вкриті буйними травами; нижче тягнуться ліси, багаті на різноманітні породи деревини. Там росте альгарробо – різновид ріжкового дерева, стручки якого сушать, перемелюють і готують хліб; біле квебрахо – дерево з довгими, гнучкими гілками, що нагадує нашу європейську плакучу вербу; червоне квебрахо, що вирізняється надзвичайною міцністю; легкозаймистий наудубай, який часто стає причиною страшних пожеж; вірраро, чиї лілові квіти мають форму піраміди; вісімдесятифутовий гігант тімбо, під колосальною кроною якого від сонячних променів може сховатися стадо. Аргентинці не раз намагалися колонізувати цей багатий край, але їм так і не вдалося подолати ворожість індіанців.

Поза сумнівом, така родючість свідчила про те, що цю місцевість рясно зрошують численні річки, які спадають схилами гірського пасма; навіть під час сильних посух ці річки не пересихають, але щоб дістатися до них, слід було йти 130 миль на південь. Звісно, Талькав мав рацію, запропонувавши спершу попрямувати до річки Гуаміні: це було значно ближче і в потрібному напрямку.

Коні трьох вершників швидко мчали вперед. Ці чудові тварини, либонь, інстинктивно відчували, куди правували їх господарі. Особливо жвавою була Таука. Із дзвінким іржанням вона птахою перелітала через пересохлі струмки і кущі курра-мамеля. За її прикладом коні Гленарвана і Роберта скакали услід трохи повільнішим клусом. Талькав немов приріс до сідла і, подібно до Тауки для коней, був своїм супутникам за приклад.

Патагонець часто озирався на Роберта. Спостерігаючи, як хлопчик міцно і впевнено тримається в сідлі, яку має гнучку спину, пряму поставу, вільно опущені ноги, притиснуті до сідла коліна, він виражав своє задоволення схвальним криком. І справді, Роберт Грант ставав чудовим вершником і заслуговував на похвалу індіанця.

– Браво, Роберте! – заохочував хлопчика Гленарван. – Мабуть, Талькав задоволений тобою.

– І чим він задоволений, сер?

– Задоволений, як ти тримаєшся верхи.

– О, я просто міцно тримаюся, – червоніючи від задоволення, відповів хлопчак.

– А це головне, Роберте, – провадив Гленарван. – Ти дуже скромний, але я передрікаю, що з тебе вийде чудовий спортсмен.

– Ось це добре, – сміючись, сказав Роберт, – а тато хоче зробити з мене моряка. Що він скаже?

– Одне не заважає іншому. Якщо не всі наїзники зразкові моряки, то всі моряки здатні стати чудовими вершниками. Сидячи верхи на реї, привчаєшся міцно триматися, а от змусити коня виконувати бічні й кругові рухи – це приходить само собою, природно.

– Бідолашний батько! – промовив хлопчик. – Коли ви його врятуєте, він буде вам невимовно вдячний, сер!

– Ти його дуже любиш, Роберте?

– Так, сер. Тато був дуже добрий до мене і до сестри! Він тільки й думав про нас! Він завжди привозив нам подарунки з усіх країн, де бував. Повернувшись додому, він так лагідно розмовляв з нами, так ніжно голубив! О, коли ви познайомитеся із татом, ви його неодмінно полюбите! Мері дуже схожа на нього. Він має такий самий м’який голос, як у неї. Це не властиво морякові, чи не так?

– Так, Роберте, – погодився Гленарван.

– Я так чітко уявляю його, – вів далі хлопчик, наче сам до себе. – Добрий, славний тато! Коли я був малим, він заколисував мене на колінах, наспівуючи старовинну патріотичну шотландську пісню. Інколи я частково згадую мотив цієї пісні. Мері також її пам’ятає. О, мілорде, як ми його любили! Мені здається, що потрібно бути дитиною, щоб так сильно любити свого батька!

– Однак потрібно вирости, щоб навчитися поважати його, хлопчику мій, – відповів Гленарван, зворушений відвертістю Роберта.

Під час їхньої розмови коні стишили хід і пішли кроком.

– Ми ж знайдемо його, чи не так? – перегодя запитав Роберт.

– Так, ми його знайдемо, – відповів Гленарван. – Талькав навів нас на слід, а патагонець викликає в мене довіру.

– Талькав – славний індіанець, – відгукнувся хлопчик.

– Поза сумнівом!

– Знаєте що, сер?

– Що ти хочеш мені сказати?

– Я хочу сказати, що вас оточують лише славні люди: місіс Гелена, незворушний майор, капітан Манглс, месьє Паганель і такі відважні матроси «Дункана»!

– Так, я це знаю, хлопчику мій, – відповів Гленарван.

– А чи знаєте, що ви – найкращий з-поміж усіх?

– Ні, цього я не знаю!

– То знайте ж, сер! – вигукнув Роберт, узявши руку лорда і цілуючи її.

Гленарван ласкаво усміхнувся Роберту, але розмова обірвалася, бо Талькав жестом дав