Чому дзвенять цикади - Тетяна Тиховська

Вовчик аж зліз зі стільця і почав стрибати від захвату:

— Хочу, хочу! А коли?

Звісно, в Радянському Союзі було що подивитися. А як же! Під спільним дахом великого могутнього були і суто слов’янські Україна й Білорусія; і мусульманський Узбекистан; і Кавказ із надміру ревнивими хлопцями і знаменитою кавказькою гостинністю; і прибалтійські республіки, яких, як не намагалися, не змогли обкарнати під загальний радянський гребінець.

Все воно так. Але за наявності такого розмаїття у радянської людини не було найголовнішого: права вибору. Права обирати для відвідання будь-яку країну за своїм смаком.

А той смак теж формувався дещо своєрідно. В свідомості радянської людини на довгі роки закарбувалося: Радянський Союз — єдиний на планеті… Та ні, у Всесвіті! Отож, єдине у Всесвіті безпечне місце. А за його межами, як за парканом в «Граді приреченому»[33] — або пустеля, або болото, або скажені з павіанами.

Теоретично їздити за кордон не заборонялося. А насправді це була ще та морока. Бо навіть задля країн соціалістичного табору потенційному туристові так мозки компостували усілякими довідками-характеристиками-співбесідами, що звичайні люди воліли їздити відпочивати в Крим. Та й вартість квитків всередині Союзу була більш-менш невелика. Це правда. То ж з України до Владивостока можна було добутися за якусь там дещицю протягом тижня. Якщо часу не шкода.

Оленка з Вовчиком потягом добулась до Пермі. А звідти вже літаком. Бо дуже вже довго їхати! А відпустка у бібліотекарки була надто куца.

І ось задовгий шлях позаду.

Аби ж Оленка була в іншому настрої, звернула б увагу, яка ж тут краса! Сопки, вулкани, краби з клешнями з метр, без перебільшення! Тиша, повітря чисте-чистісіньке! Народ приязний. Багато сімей моряків або ж рибалок.

Але Оленка була наче у напівсонні нічого кругом себе не помічала…

Вони приїхали в селище Рибачий.

Було досить холодно. Оленка і Вовчик зупинились перед гранітною меморіальною плитою, на якій вибито імена загиблих моряків з підводного човна К-129.

Вовчик почав читати:

— Під-вод-ни-кам ти-хо-о-ке-ан-цям… Мат-рос… Мат-рос… Мат-рос… Міч-ман… Мамо, а що таке «мічман»?

Оленка не відповіла. Дивилась на плиту широко розчахненими очима. Наче незряча. По щоках котилися сльози. Оленка їх навіть не втирала.

Досі Оленка жила надією, що невідомо чим живилась, що була тендітна, як осіннє павутиння, але втримувала Оленку над прірвою відчаю. А тепер рештки тієї примарної надії було надійно поховано під гранітною плитою, на якій було вибито ім’я її Сашка.

Після поїздки на Далекий Схід Оленку наче хто підмінив. Найперше вона почепила на світлину Сашка чорну смужку. Наче самій собі силувалася нагадати: все, кінець надії! Похапцем звільнилася з роботи. Потому чим швидше почала збиратися до батьків. Тобто, робила все, аби бути подалі від місця, де вона була щаслива так недовго, що туга з минулим мала з часом зжерти світлі спогади.

Наразі в кімнаті було троє — Оленка, Мишко і Вовчик. Ніколи такого безладу не було. Кругом лантухи, коробки, стосики книг, які Оленка перемотала мотузкою. Найбільш цей гармидер подобався Вовчику.

А Мишко був серйозний, замислений.

Врешті решт він озвався до Оленки:

— То, може залишитесь?

— Треба їхати, батьки старенькі, хворіють.

Мишко зітхнув:

— Шкода! Я б до вас приходив, з Вовчиком ходив гуляти.

— Та він вже дорослий, на той рік в школу. Сам гуляє. А ти вчись гарненько. Не сором брата. Надумав вже, куди підеш після школи?

Мишко відповів без ентузіазму:

— Мама хоче, аби я пішов на доктора.

Оленка хмикнула трохи скептично:

— Он як! А ти сам хочеш?

— Ні! Я вигляду крові боюся!

Оленка заспокоїла:

— Може, з часом звикнеш.

З вулиці почувся сигнал вантажівки. Оленка визирнула у вікно.

— Ото вже за нами. Час їхати.

Мишко відвернувся і захлюпав носом.

Оленка присоромила:

— Отакої! Це що за новина? А ну, капітане, припиніть розводити сирість!

Мишко відповів крізь сльози:

— Слухаю, адмірале!

До Олени в двір прийшла сусідка. В руках чомусь тримала купку одягу. Оленка глянула запитально. Сусідка не забарилась пояснити:

— Ти не знаєш, з якого дива в моїй кукурудзі Вовчик розвісив свою одіж? Дивись, це ж його труси, його футболка! Ось, сьомий номер на спині!

Олена приречено зітхнула, взяла одіж, запевнила:

— Давай-но сюди. Прийде додому — побалакаю, що це за чергова витівка у мого гульвіси.

Згодом у вікно Олена побачила сина. Йшов тихим шагом, не біг, не підстрибував, бо в нього нещодавно з ноги зняли гіпс.

Зайшов до хати і отетеріло втупився на стіл.

На ньому лежала його спортивна форма.

Олена сказала не те що б сердито — стомлено:

— Не поясниш мені, що це таке?

— Та форма. Спортивна.

— Це я й так бачу. А, скажи-но, що вона робила у сусідській кукурудзі?

— Так ти ж не саджала цього року кукурудзу!

— Це має мені що-небудь пояснити?

— У хлопців був чемпіонат з футболу…

— Добре. То й що?

— А я ж центральний нападник у команді…

— То й що з того? Не тягни!

— Без мене хлопці б продули…

У Олени майнула здогадка:

— Тільки не кажи, що ти пішов грати! В тебе ж ще кістка на нозі не зміцніла!

— Я добряче забинтував! І