Смутна доба - Микола Смоленчук

З Тули царевич послав Гаврила Пушкіна та Наума Плещеева з грамотою до Москви.

Левко взяв трьох козаків і поскакав до якогось вигорку, порослого молодими соснами. Травневе сонце припікало. З підвищення побачили занедбане село, де зовсім не було людей. Та вони звикли до того, на розореній смутою московській землі добра половина сіл, уцілілих навіть за татаро-монгольської навали, безслідно зникла, а їх мешканці, покинувши рідні домівки, розбіглися.

— Не забувайте про свою місію — маєте доставити чергове послання київському воєводі. Ти, Коптя, йдеш за старшого. Думаю, троє козаків себе образити не дадуть. Рідним передавайте, що ми живі і скучили за ними. Хай легкою буде ваша дорога!

— Ми не затримаємось!

Вершники поскакали на південь. Левко їм щиро заздрив.

Двоє мандрованців поминули головні ворота і подались до Руської вулиці. Старому тощому ченцю міська сутолока не подобалась, його нервували костьоли і католицькі кляштори[113], що траплялися на кожному кроці, гомінкі міські вулиці, показна розкіш будинків, крамниць, людські натовпи, що текли в обидва боки. В більшості люди були добре одягнені, особливо жіноцтво.

— Спокуси диявольські!

Монах перехрестився, не повертаючись до молодика, що крокував поруч. Небіж Іова Княгиницького, у свитці та простій шапці, мовчки човгав яловими чоботями по брукові.

— Ти певен, що вірно йдемо, Дмитре?

— Скінчив тут братську школу, як не пам'ятати.

— І я колись бував, та забув.

Вулиця Руська, православний куток міста, плебейська його частина. Вразила вона своєю непроглядністю, запущеністю жител і дворів, скособоченими майстернями з напівзгнилими покрівлями, баюрами[114] на ширину вулиці. Усе прямо протилежне баченому за рогом.

Нелегко жилося мешканцям вулиці, особливо після Брестської унії. За останнє десятиріччя права міщан і ремісників, які не примкнули до унії, урізали зовсім.

— Прийшли, отче!

Звернули вбік давно нефарбованих монастирських воріт. На подвір'ї така ж облуплена церква, на ремонт її ось уже за двадцять літ, ще за його пам'яті збирали пожертви по всій Україні. На тісному дворику збилися докупи монастирські келії, трапезна, шкільні класи і помешкання дидискалів.

Отець Іоанн кланявся до усіх хрестів, які бачив. Знав, тут і його чекали.

У тому пересвідчився на вечірній службі: до братського монастиря задовго до відправи зібралося, мабуть, усе православне населення міста. Монастирська церква ледве увібрала парафіян, всі хотіли протиснутись до центрального нефу[115], де смиренно одбивав поклони монах зі Святої гори, чиї бунтівні послання коли не читав, то чув кожний присутній.

Вишенський якщо й виділявся в натовпі, то лише своїм аж надто скромним одягом та незрозумілою взуванкою — постоли[116] чи черевики — навчився шити такі на скиті.

Він і не прагнув виділятись, стояв собі під центральним нефом, не підходячи до вівтаря, байдужий до всього сущого: воздавав хвалу богові. Якраз входили у моду проповіді, йому теж запропонували виступити з божим словом, та отець Іоанн рішуче відмовився.

— Латинські зваби. Спокуси диявольські!

Після вечірньої молитви гурт парафіян пішов за ним до самої келії, стояли і тоді, коли він мовчки зник за вхідними дверима.

Те повторювалось кілька тижнів підряд, біля гостя терлися найіменитіші львівські братчики, навіть Юрко Рогатинець, перший по славі в місцевій громаді, кажуть, то він написав щойно видану «Пересторогу», де так вбивчо розвінчано унію. Отець Іоанн часто бачив поруч себе волинського проповідника ієродиякона Віталія, популярного на вулиці Руській, братчиків Красовських, Івана та Дмитра, пана Миколая. Останній за дорученням братства опікував гостя.

Йшов час, а Вишенський не проголосив жодної проповіді. Був нетерпимий до всякої єресі