Цар і раб - Іван Іванович Білик

Вони довго сопли, вимацуючи очима обшири степу. Далеко на полудні темніли старі мури Ілурата, єдиного з усіх тутешніх міст, розташованих не на березі моря чи протоки, а серед степової ковили. Там мешкали скіфи, й лани їхні сягали, певно, аж сюди. На сході втікала до обрію струнка вервечка могил, а тут, поблизу, не було за віщо вхопитись окові.

Згадавши слова Цибатого, Савмак збіг курганом униз і побрів підсохлою на сонці ковилою-тирсою до яру, де зеленів кострубатий кущ. Коли б хто вздрів мене голого серед степу, подумав він, але далі продовжувати думку не хотілось. Отрок дістався куща й уважно його розглянув. Се був не кущ, а пагони дикої груші, колючі й заплетені зсередини травою, наче ведмежий барліг. Насилу продершись крізь те шиповиння голим боком, Савмак почав обмацувати сміття ногою, й коли нога провалилася в ямку, він виліз і знову розгледівся. Колись тут росла груша, від якої лишивсь порохнявий пень.

Савмак подивився через яр, де паслися їхні коні, й пішов понад урвищем спершу вгору, тоді вниз. Він сподівався знайти тут поглинуті яром інші два дерева, зазначені на плиті Фраата, але дерев ніде не було: самі кущі дроку та зніту, які чіплялися за глинясті осипи. Й коли вже збирався вертати назад, раптом побачив те, що розшукував. Аж унизу, майже на дні яру, стриміли з глини два півзотлілі цурпалки. Він посунув униз осипом, тягнучи по собі глину й торішню суху траву. Замите й замулюване впродовж хтозна скількох років, з-під землі виглядало коріння стовбура. Савмак пішов дном яру далі й кроків за двісті знайшов рештки ще одного товстого дерева.

Він вибравсь нагору й побіг, од сорому, що раптово прокинувся в ньому, затуляючись долонями, брудний, увесь у попелі, мов тінь з царства Аїда.

На курґані не було нікого, й се вразило його. Він збіг на протилежний бік і побачив, що гачконосий пірат кинув невдаху Фраата під мур білої вапняної крепіди й щосили гатить ногами, двоє інших, Цибатий і Гладкий, байдуже споглядають за побоїськом. Савмак стрибнув з висоти двосаженної крепіди просто на пірата й збив його з ніг. Апсірт лапнувся за кинджал на поясі, вічі йому спалахнули ще хижіше, й ніхто не знав, на кого він кинеться наступної миті: на роба-втікача, що стогнав коло підмурку могили, чи на Савмака.

— Я знайшов дерева, — сказав Савмак. — Їх поглинув яр, вони сповзли на саме дно яру.

Й тільки тепер помітив, що в нещасного, потовченого й голого, як і він, Фраата нема бороди. Вузлик сивого нужденного поросту був у лівій руці Апсірта.

— Ходімте, — сказав Савмак якомога спокійніше. — Не гаймося, сюди можуть прийти люди з Ілурата.

Лунко клацнувши, Апсірт заслав кинджал назад у піховця й почав обтрушуватись. Гладкий підняв старого Фраата й легко, мов ляльку, поставив на неслухняні ноги. Вигляд у позбавленого борідки роба-втікача був гідний жалю, й Савмак намагався не дивитись на нього. Мармурова плита лежала долі, він підняв її, забрався по нерівних брилах крепіди вгору й швидко зійшов на верх могили. Рисунок був прив'язаний до трьох диких груш, яких уже не існувало і які Савмак ледве розшукав. Викручуючи мармурову плиту в різні боки, він швидко розібрався на місцевості й сказав грабіжникам, що юрмилися за ним:

— Тут має бути! — Й показав рукою. На плиті проти дерев було викарбуване праве вухо.

Ся хитрість була відома багатьом й означала, що потрібно шукати там, куди показує ніс людини, яка стоїть правим боком до трьох дерев. Яма з останками скіфського царя була розташована ближче до полунічного краю кургану.

Се була таємниця, про яку ніхто, крім них п'ятьох, не знав, і Савмакові знову полізли спиною мурахи. Він почав натягати одяг просто на брудне тіло, та прикульгав Фраат і, заглядаючи йому в очі винувато й віддано, мов побитий собака, проскіглив:

— Кіріє… Копни ще першу лопату, а тоді вже…

Його нужденний потовчений вид, сухі, вкриті лепом ребра й брудні ноги в синіх вузлах жил розчулили Савмака, він знову скинув одіж, узяв дерев'яного рискаля з гострим залізним наконечником і почав копати під крепідою.

— Та вже, та вже!.. — лебедів коло нього Фраат. Гачконосий пірат Апсірт узяв лопату з рук Савмака й сказав нетерпляче:

— Далі ми вже й самі, ти своє зробив — гуляй!

Сі слова можна було тлумачити як завгодно: ми з тебе вичавили все, ти більше нам не потрібний, іди геть! Савмак зневажливо посміхнувся й кинув рискаль. У голові майнуло, що було б і на краще, коли б розсердився на сих розбишак, із якими звела його лиха доля, й пішов звідси, щоб не повертатись.

Але піти після всього вже не мав сил. Чи допомогло вранішнє чаклування? Савмак не був певен, але він показав їм, де слід копати, й се, хоч би там що, прив'язувало його й до сих потвор у людській подобині, й до страхітливого громаддя могили, яка здіймалася над степом і всіма Ними, мов старовинний гігант над мурахами.

Апсірт заглибився ще на лопату і вибравсь із неглибокої ями. Копати й далі серед білого дня було б дурістю: сюди могли зайти й пастухи, й навіть випадкові люди, а мури Ілурата видніли поряд, та й Тарітакський рів — теж, і Пантікапей можна було побачити, здершись до кам'яного скіфського вистукана вгорі могили.

Апсірт махнув рукою, й усі пішли до яру. Незабаром один з його робів приніс води, перепічок та в'яленого м'яса, люди попоїли й розбрелися яром шукати спочинку. Тоді Фраат, чомусь позираючи в бік Савмака, про щось довго й жваво шептався з Цибатим. Зрештою той узяв рискаль і, невдоволено сіпаючи головою, зник.

Апсірт, певно, вважав за необхідне пояснити Савмакові:

— Пішов загребти викопане, бува хтось нагодиться і помітить. Землю з підкопу носитиме сюди, — докинув він, глянувши на кожного. — Щоб ніхто сторонній нічого не збагнув.

— Хто носитиме?

— Мої тіла, — кивнув Апсірт за межі яру, де його роби стерегли коней.

Струмочок у яру