Цар і раб - Іван Іванович Білик

та приємні розмови, але цар шепнув щось гладкому коротконогому лоґофетові Еаку, той кивнув до роба-частувальника, й насеред світлиці вийшло троє дівчат із арфами. Потім молодий чоловік співав пеан цареві, приграючи собі на кіфарі, й сенатор двічі міняв лікоть, нетерпляче дожидаючи краю. Та за кіфаредом до світлиці, в якій уже було важко дихати, вбігла добра дюжина дівчат у прозірних хітонах ґрацій. Молоді красуні враз підняли загальний настрій, після довгого й, певно, красивого танку юних роб розібрали по ложах, і світлиця виповнилася збудженим чоловічим сміхом, бо його завжди викликають смачний обід, вино та жіноча врода. Одна роба всілася коло Квінта, й тепер сенатор з досадою подумав, що для сина не існує більше жодних бажань і державних обов'язків.

Розмова почалася зовсім несподівано. Більшість гостей уже розійшлась і світлиця майже спорожніла. Цар запросив усіх до наріжного екуса, опорядженого по-скіфо-фракійському довгим столом та зручними стільцями попід стіною й коло широко роззявлених челюстей вогнища.

Ся обстановка враз додала сенаторові зваги, й він у думці подякував скіфам та ґетам, що вигадали такі чудові бильчасті крісла, в яких, на відміну від грецьких, а тепер і римських, ліж, людина почувається невимушено й легко.

— Такі троноси вживають наші італійці-етруски, сказав сенатор, щоб викликати розмову. Йому відповів гладкий царедворець Полікрат, євнух і лоґоґраф Спартокідів, якого Перісад запросив і сюди.

— Ми на етрусків кажемо тіррени, — лагідно завважив євнух своїм тонким жіночим голосом.

— А вони на себе мовлять хто туричі, хто расини, а хто венети, за назвою свого племені. — Сенатор і сам був наполовину етруском, а мав і приятелів з роду Ціцеронів та Цезарів, які вважали себе справжніми етрусками, хоча вже другим коліном засідали в трибуналіях і в сенаті. — Рим уміє шанувати своїх друзів, — обізвався він знову, цілячи здалеку.

Лоґоґраф Полікрат, напевно, вгадавши сей закид, щебетливо засміявся:

— Одне діло, сенаторе, мати дружбу з Римом, а зовсім інше — зватися «другом римського народу».

Сенатор засовавсь у кріслі, яке раптом видалося йому твердим і незручним. Слова євнуха повисли в повітрі й висіли там, обертаючись то одним, то другим боком, і всі погляди спрямувалися на Перісада, який куняв коло вогнища. Та він сказав до Савмака, що єдиний серед усіх дивився на сенатора:

— Гукни, щоб унесли вина!

Савмак устав, і сенатор полегшено відітхнув і випростався, бо під поглядом глибоких очей негарного ефеба мався дуже ніяково.

— А се хто як розуміє, — сказав він євнухові. — Ти, лоґоґрафе, певно ж, краще за будь-кого пам'ятаєш пергамського царя Аттала Третього. Аттал, умираючи, доброхіть заповів своє царство Римові.

— Се було в рік твого консульства, сенаторе, — сяйнув знаннями й гарною пам'яттю літописець Перісада.

— То правда, — погодився Публій Муцій Сцевола. — Той рік увійшов в анали під моїм іменем.

Євнух не вгавав. Коли Савмак повернувся й за ним двоє робів унесли важкий кратер з вином, він, ласкаво всміхаючись, од чого вічі його ховалися в масних жовтавих згинах щік, проказав:

— У той же рік убито й старшого Ґракха…

— Тіберій був моїм другом, — відповів сенатор, прибравши незалежного вигляду, й остаточно вирішив, що в сьому хоромі сьогодні все розписано наперед. — Тіберія Ґракха вбив сенатор Публій Сціпіон Назіка, лоґоґрафе. Ти добре знаєш історію Рима.

Щоб заспокоїтися, Публій Муцій Сцевола глянув на свого сина, який поряд із потворним безрідним Савмаком здавався справжнім Аполлоном. Але очі в Квінта були теж розгублені, й сенатор вирішив більше не дивитися на нього. Я починаю злитись і втрачаю рівновагу, подумав він, сього разу безгучно плямкнувши губами. Роб налив червоної пірри в його ритон, і Публій Муцій Сцевола глянув на своє брезкле відображення у темному вині. Се нагадало не вельми приємну істину, що сьогодні, за вісім днів до секстилійських календ, йому пішов сімдесят перший. Але чому сей євнух, про котрого казали, ніби в його жилах, як і в жилах красеня Архелая, тече стара кров Археанактідів, — бере на себе незрозумілу ношу захисника ворогів свого роду?

Тут не все трималося купи, та сенатор, згадавши старе вивірене правило юриста, сказав собі зумисне вголос:

— Шукай помилку там, де все здається зрозумілим.

Лоґоґраф, який сьогодні був у якомусь ударі, засперечався з лоґофетом Еаком, куцоногим і куцоруким чоловіком, схожим на арабського зоряного кумира, про нову вимогу скіфського царя Палака, й ніхто не дививсь у бік сенатора. В таку хвилину Публій Муцій Сцевола міг дозволити собі розкіш думати пошепки.

— Євнух і той красень Архелай, що сховались у кутку за вогнищем, аби бути далі від царського ока, — се раз і се ясно. Куцоногий карапуз Еак проти царя не піде — се два й теж ясно. Перісад же терпить Архелая, просто терпить і годі, доньки ж своєї за нього не віддасть. І се ясно, інакше б увірвалася нитка династії Спартокідів. Савмак…

Тут уже ввірвалася логічна нитка самого сенатора, й він перестав шептати. Лоґофет із лоґоґрафом тепер перейшли до згадуваного раз пергамського царя. Дивний заповіт Аттала Третього ще й досі, хоч відтоді минуло двадцять три роки, дехто піддавав сумнівам, навіть у Римі. Се робили найчастіше під час виборів у трибах, бо й по смерті молодшого Ґракха, Ґая, вбитого тринадцять тому літ, чин народного трибуна ще не втратив усієї ваги. Сенаторові було добре відомо, як відбувалося приєднання Пергамського царства, й він гарно поставленим голосом судді сказав:

— Усю причину слід шукати в характері самого Аттала Третього. Підробки з нашого боку там не було, се я заявляю щиро.

Двадцять три роки тому колегою й напарником Публія Муція Сцеволи був Кальпурній Пізон, обидва співконсули належали до різних угруповань, і саме Публій першим уніс на розгляд сенату реляцію, що ставила під сумнів правдивість Атталового заповіту. Але сенатська комісія, послана в Азію, не виявила жодних зловживань.

— Та й нічого дивного, — підтвердив свою думку сенатор. — Нині Рим має не одного друга.

— «Друга римського народу?» — вточнив єхидний і чемний до нудоти лоґоґраф своїм жіночим фальцетом. Публій Муцій Сцевола, стримавши себе, відповів: