Миротворець - Любомир Андрійович Дереш

Зрештою, може, поки ще не пізно, поки ще не всі запитання озвучено, варто втекти звідси? Купити квиток до Таїланду, залишити будинок, хлопців, залишити серф-станцію? Взяти із собою тільки дошку і вітрило, чи може, навіть і їх не брати, позаяк тепер він уже не впевнений ні в чому, зокрема, не впевнений у тому, що він справді серфер, і що тягати за собою цей шматок дошки і вітрило — це все ще його карма. Видалити свій профіль із Фейсбуку, розсваритися з Артьомом, начхати на Хронокосмос, забути всі ці книги, від яких тільки болить голова, всі ці небезпечні ідеї, оселитися на Ко Самуї, підсісти на суп том ям із креветок і щовечора накурюватися до одуріння? Стати, врешті-решт, буддистом? Він готовий, готовий, якщо це справді допоможе зберегти спокій, який опинився під загрозою, щойно він наблизився до цієї грізної постаті Бога. Він готовий навіть відмовитися від супу том ям і стати буддистом-вегетаріанцем, якщо суть справді в цьому. Забути все, що він пізнав, розучитися читати російською, навчитися читати тайською і читати лише буддійські сутри, особливо насолоджуючись моментами, де пишеться, що ніякого Бога насправді немає, а є лише омана і збіг дгарм, такий же випадковий і перебіжний, як поєднання генів у природі.

Ні, Раскатов відчув, що він цього не зможе. Він відчув, що цього вечора він прийшов. Здався. У ньо­го більше не було сил тікати, заперечувати, відвертатися — впродовж усього життя він тільки те й робив, що тікав, відвертався та заперечував, вперто наполягав на своєму і робив те, що вважав за потрібне. Він наче вів невидиму війну зі світом, оточений зусібіч ворогами, і єдиною його метою було зберегти знамено полку — полку крейзанутих засмаглих мачо на віндсерфі. Але зараз він уже не мав сил. Вдруге він на цю гору не підніметься.

Невже це все, невже це й називається — дійти до краю? Невже це фініш, кінець тропи, за якою починаються землі беззубих, надламаних життям слабаків, котрі відмовилися від ідеалів свободи, відмовилися іти до кінця і, врешті-решт, покірно відійшли в тінь останнього прихистку невдах — релігії?

Невже він капітулює?

Раскатов усією душею в той момент запрагнув, щоби Господь виявився просто хорошим хлопцем. Чи міг Раскатов сподіватися на такого Бога? Який був би простим і душевним, щирою душею, з якою можна було би поговорити про те, про се, спитати поради, який ненавʼязливо направив би його у скрутній ситуації, допоміг перейти цю ріку матеріальних страждань.

Тільки що там, на тому березі? Невже там поля і сади, якими гуляють свідки Єгови, негри й китайці, росіяни та американці, одягнуті в акуратні джемпери, сидять під деревами зі своїми бабусями і дідусями, гортаючи сімейні альбоми зі світлинами? «Пробудись!». Цього він хотів? «Пробудись!»? Невже всі ті скорботні лики святих на іконах — це лише туга за місцем, яке відрізняється від Дахаба хіба кількістю зірочок у рейтингу довідника «Лоунлі пленет», а ще — відсутністю трави й забороною на гучну музику після десятої вечора? Невже аскези і покути суворих чоловіків у Сінайській пустелі — лише заради цього парку атракціонів?

А що, коли все значно гірше? Що, коли він справді лузер, і в природному доборі ідей перемагають хлопці на кшталт Колі Вєлікана, які їздять до пустелі для покаяння кислотою і практикують дао, лежачи в гамаку і курячи файну косяку? Що, коли й справді Бог — просто принцип, закон, як у фізиці чи математиці, байдужий і холодний? Що тоді? Невже він один із тих простаків, яким не дано заглибитися в абстрактні величини, і мусить багатіти думкою, що Господь великий?

Раскатов відчув у серці жар сліз. Він відчув розпач. Безпорадність. Він зробив усе, від нього залежне, він дійшов до краю, він побачив, що далі — море, яке йому несила перейти самому, і він підняв руки. Відпустив віжки, здався на милість Бога. Все, це все, що він міг зробити. І йому стало раптом спокійно від того, що він зрозумів: для себе він уже все давно зʼясував. Ще тоді, зʼясував ще тоді, коли потай просив у скрутні хвилини допомоги, просив і плакав, а, коли отримував, знову поринав у круговерть життя. Все, що від нього вимагалося — це просто бути поруч. Незважаючи ні на що, просто стояти поруч, прихилившись до Його ніг, не сподіваючись для себе на жодну милість. Просто бути поруч — саме це ж важило, завжди і скрізь, як інакше показати, що ти бажаєш бути з кимось? Він зрозумів, що йому байдуже, прийме його Бог чи ні, вийде з-за хмар і сяйва, чи так і залишить Раскатова біля Своїх ніг, приголубить, чи відштовхне так боляче, як не зуміє більш ніхто. Його це більше не непокоїло. Він згорів дотла.

Приголомшений, наскільки міг бути приголомшеним той, кого вже не було, Раскатов повернувся до світу речей. Він озирнувся, ніби повертаючи собі памʼять. Вероніка вже зібралася спати, Артьом, у розтягнутій майці, бородатий, у капелюсі, дивився кудись у простір, погляд його був ясним.

— Як ти? — спитав Раскатов у Артьома.

— Нормально. А ти як?

— Я... не знаю. Ще наразі не знаю. Я хотів би поговорити з тобою про дещо, але ще не знаю, як.

Артьом кивнув. Він виглядав утомленим.

— Піду я теж відпочивати, — сказав Раскатов. — Тримайся, друже.

— Іди, не падай, — сказав йому Артьом у відповідь, і Раскатов зник за хвірткою у непроглядній бедуїнській ночі.

11

Так змінилося життя Родіона Раскатова. Ззовні все залишилося таким же. Він, як і перше, прокидався на світанку, пив солодку каву з кардамоном на березі моря, зустрічаючи сонце. Повз нього проходили гулящі компанії, котрі над ранок поверталися додому. Одна стара бедуїнка щоранку підходила до Раскатова і намагалася заговорити з ним. Здається, вона пропонувала йому винайняти трикімнатний будиночок десь тут, в Асалі. Раскатов кожного разу відповідав їй, що має де жити, одначе бедуїнка, про всяк випадок, перепитувала його й наступного дня.

Якась канадійка, що оселилася навесні в будиночку на кінці пляжу, щоранку виходила на берег годувати собак. Собаки знали її та підбігали з протилежного краю берега, від кемпу «Шейх Салем» до неї, звісивши язики на бороду.

Собак на набережній було багато. Вряди-годи муніципальна