Миротворець - Любомир Андрійович Дереш

Він повірив у Артьома. Раніше він теж зустрічав таких типажів, як цей, він називав їх казкарями, і вважав, що то — вбогі студенти, котрі в такий спосіб маскують власне бажання пригрітися біля тепла матеріального щастя, сублімують брак фінансів у поезію та філософію. Він ніс своє розчарування, потверджене цими фантазерами, у глухому закутку серця, аби ніхто навіть не здогадався, що він мріє про щось інше — інше небо, іншу землю. Раскатов розсміявся сам із себе. Стало смішно, що він так довго боявся подумати про можливість змін. Припинити триматися ідеї, що він — утікач зі світу грошей. Опертися на знання і віру. Повірити в чистоту помислів і силу переконань. Увірувати, що за цим нагромадженням сумʼятних подій, яким він звик бачити світ, криється щось, чи навіть хтось, достатньо прозорливий, достатньо мудрий, аби тримати все це під контролем і кликати його: «Раскатов, кидай перейматись дурнею, ходи-но вже сюди!».

Приблизно так. Наївно і чисто. Але Артьом не був наївним, от у чому фішка. Він не був наївним, як ті студенти в окулярах. Він був прямим, як струна, і твердим, збіса твердим, наче стара пальма, яку неможливо зрубати звичайною сокирою. У його вигляді, в тому, як він тримав себе, було щось рішуче, відчайдушне, від чого (тут Раскатову було годі зізнатися в цьому, але, коли вже говоримо начисто, то зізнаймося до кінця) накочувалися сльози. Накочувалися сльози, коли він бачив, як Артьом, схилившись над гітарою, грав свій даб у клубі «Раш», накочувалися сльози від віри, яку він ніс у собі, — що цей світ можна пройти, не забруднившись, що можна вистояти, опираючись лише на правдивість і чистоту, на зречення і на милосердя, ось що лунало йому в музиці Артьома, в тому, як він мікшував семпли на компʼютері, в тому, який відсторонений і зосереджений, рішучий та безкомпромісний він був, знаючи, що на ньому висять тепер двоє дітей — 4 і 8 років, і ще одне на підході, а з ними — їхня скандальна мамаша, яка влаштовує істерики по скайпу. Раскатов уже зрозумів, що Соня — не та людина, котру можна легко приручити, та й Артьом, видається, таких людей ніколи й не шукав, він ішов своїм шляхом, і за ним озиралися, і чи був іще хтось, окрім Раскатова, хто міг би відчути цей поклик, кинути все, що в нього було старого, відомого, і просто послідувати за ним? Увірувати? Нести вогонь віри разом?

Треба було докорінно змінитися. Змінитися — означає увірувати. Увірувати — означає знати достатньо. Віра народжується у знанні, а не в невігластві, ось що зрозумів Раскатов, вдивляючись в Артьома. Він хотів вірити так само пристрасно, як вірив Артьом, а тому мусив знати.

Пролунав заклик муедзина до вечірньої молитви, і Раскатов із подивом зрозумів, що на цей раз розібрав кожне слово, бо всі вони були вже давно йому знайомі. Так чи інак він умів ними користуватися в побуті, точно так само, як усі почуття, що були знайомі йому раніше окремо та були завжди під рукою, тепер зібралися воєдино, в одному заклику:

Аллах великий! Аллах великий!

Сповідую, що немає Бога, крім Аллаха!

Сповідую, що Магомет — посланець Аллаха!

Спіши на молитву!

Спіши до спасіння!

9

Вечір. Сходить великий місяць. Мусульмани-чоловіки із сусідніх будинків зібралися біля маленької мечеті, сімейної мечеті Туейрі. Сидять на землі, порозкладавши біля себе тарілки. Приносять пляшки з водою, таці з рисом, таці з курятиною. Чоловіки припиняють денний піст і приступають до вечері.

Раскатов, тримаючи в руках банку простого йогурту, що правив тут замість сметани, ішов через подвірʼя біля мечеті до нового будинку Артьома.

— Сабах ель нур, — вітається він.

— Сабах ель фуль, — відповідають йому старі бедуїни, що задовольнилися малим і тепер, прилігши на бік, курили і вели тиху розмову.

Раскатов почуває себе іншим, оновленим. З дивним відчуттям полегкості він заходить на подвірʼя до Артьома. На подвірʼї в Артьома стоять стіл, лавка і пара фотелів із лози. За столом сидить Артьом і наструнчує гітару. З будинку виходить Вероніка, виносить тарілку з голубцями.

— О, Родіон прийшов. Заходь, ми якраз сідаємо.

Раскатов почувається щасливим. Нічого не кажучи, він ставить банку з йогуртом на стіл і сідає біля Артьома. Артьом, зарослий бородою, пильно дивиться на нього і теж нічого не каже, далі наструнчує гітару. Останні барви дня розчиняються, і пальми, будинки, мечеті, скелі, все заливає сліпучим світлом місяця.

10

— Я полюбляю малювати, — зізнається Вероніка, коли з вечерею було закінчено. — Я хотіла би навчитися малювати ікони. Я хотіла би намалювати тут якусь ікону. Мені не дуже подобаються ці малюнки, — каже вона.

У будинку, що його винайняв Артьом для своєї сімʼї, яка от-от мала поповнитись одразу чотирма новими членами, раніше жили серфери. Вони теж полюбляли досліджувати надра буття, як Артьом і Раскатов, одначе методологічно були друзями радше Колі Вєлікана. Так, у чорному натюрморті балоном Раскатов визнав амфетамінові пошуки, а в засмоктувальних візерунках на стінах подвірʼя вгадувалися кислотні мотиви. Загалом же дім нагадував своєрідний храм змінених станів. Мабуть, народжувати тут буде цікаво.

— А ти не боїшся народжувати? — спитав раптом він досить прямо. — Ти хочеш народжувати у Ч.?

Че. Пан Че. За літньою спекою вже встиглося забути, що Дахаб негласно був світовою столицею природних пологів. Всі мамулі, які сповідували пологи у воду і подальше виховання своїх дітей у дусі людини-амфібії, мали за духовного батька вже доволі поважного пана, відомого як Ч. Кажуть, Ч. був знайомий із самим Станіславом Ґрофом. Спираючись на досвід американського колеги, Ч. заснував власну, сказати б, російську школу пологів у воду. Він написав кілька брошур із цього приводу і, здається, зазнав переслідувань за часів радянщини. Тут, у Дахабі, він знайшов вдячну паству для свого вчення про родову травму і методи її подолання.

— Я ще над цим не думала. Можливо, я повернуся до Москви на той час. Це ще не скоро. Ще місяці чотири є. А ти, Родіоне? Ти вже готовий стати батьком?

— Я? — усміхнувся Раскатов і задумався. Він звик відмітати цю перспективу як вочевидь шкідницьку. Він не чув, щоб у серферів були діти. Не чув, щоби це комусь полегшило життя, і так само не чув, щоби хтось став від цього щасливим (мова йшла про чоловічу частину