Диво - Павло Архипович Загребельний

приголомшував, знетямлював. Диво брало, як могло вміститися на такому скупому клапті землі стільки будівель, стільки люду, стільки руху, гуку, клекотняви. Хтось кудись ішов, квапився, а хто й просто собі стояв, видивляючись на божий світ, рипіли вози, іржали коні на торжищі, дзвінко спліскувалася в глибокі колодязі вода з переповнених відер, пахло стружкою і димом, цюкали сокири, мудрували над каменем зиждителі, роїлося повсюди од люду торгуючого, будівничого, гулящого, роботящого – ось чим обсідав Київ своїх прибульців.

Сивоок просунувся наперед, мов сновида, не відчував вимощеної дерев’яними кругляками вулиці під ногами, не бачив ні просторих дворів з білими дерев’яними будівлями, ні великих і маленьких дерев’яних церков, що штрикали ламаними пальцями своїх хрестів у неозори весняного неба, ні княжого кам’яного терема, що стояв над самим краєм Київської гори, мовби хотів виловити своїми штудерними віконечками всі вітри з Десни й Дніпра, – хлопцеві перед очима, застилаючи весь світ, стояло тільки одне: кам’яне громаддя, рожево-сіре, розлоге й струнке водночас, неохопне у своїй великості, так ніби зібрало воно в себе весь камінь Руської землі, а водночас легколетюче, мов засвічена сонцем хмара. Гостре колись каміння зляглося тут загладжено, подекуди зненацька розступалося, творячи химерні віконця-прозори, а то вигиналося потужними луками, схожими на вічно застиглі хвилі, підняті над землею дивними силами, і над цим злагідненим, летючим, мов спів, каменем кругло вивищувалися чотири менші і п’ята найбільша і найвища чарівні шапки-покрівлі, а на кожній з них плавав у золотому озері неба схожий на квітку хрест, і всі п’ять хрестів запліталися в рухоме коло сяйва, і не було в них ні кострубатості, ні чорноти, ні ляку.

Так, дибаючи у раптовій своїй засліпленості, Сивоок наштовхнувся на якогось чоловіка і став, з ніяковим посміхом проводячи по очах долонею.

– Біснуватий єси? – закричав чоловік, і лише тоді Сивоок повернувся на тверду землю і побачив коло себе білявого бородатого чоловіка в розстебнутому на грудях корзні й розхристаній, так що видно було спітнілі, порослі світлим волоссям груди, сорочці, в звідкись знайомих обдирканих портах і стоптаних личаках, теж чомусь ніби знайомих. Тоді глянув ще і побачив в’язку хмизу, що лежала коло ніг у чоловіка. Хмизонос. Став перепочити.

– Хотіли на вас хреста покласти? – жваво підсмикуючи бородою догори, спитав чоловік.

– А ти що, бачив? – поцікавився Лучук.

– Чому б мав не бачити?

– Як же?

– А ось так. – Чоловік швидко зігнувся, прибравши знов положення, як з хмизом на спині, і глянув на хлопців знизу, крізь кроковку ніг. Лице йому налилося кров’ю, очі скаламутніли.

– Головами по небу ходите, – закричав, не змінюючи положення, чоловік, – а на ногах у вас земля!

– Нащо таке витворяєш? – засміявся Лучук.

– А любо мені так, – чоловік розігнувся, знов підсмикнув бородою. – Багато люду пливе до Києва, всі його бачать однаково, а ніхто, як я!

Сивоок, здавалося, зовсім байдуже сприйняв хмизоносові витребеньки. Був заклопотаний іншим.

– Що то? – спитав глухо, вказуючи самими очима на величезну кам’яну споруду, що вразила його безмірно.

– То? – хмизонос навіть не глянув туди. – Церква Богородиці.

– А що то – богородиця? – втрутився Лучук.

– Та, що народила бога. Звалася діва Марія. Та вона не вища за бога, бог-бо найвищий і всемогутній, йому поклоняємося. А богородиця – тільки церкви. І в Корсуні, де наш князь Володимир хрестився, церква Богородиці, і в самому Царграді, і скрізь – найбільші. А ставили їх гречини, наш люд тягав камінь з землі древлянської, а майстри грецькі зиждили і зсередини прикрасили іконами, хрестами, сосудами, що їх узяв князь Володимир з Корсуня, а ще – красотою невимовною.

– Та ти все тут знаєш! – вигукнув Лучук. – А нащо хмиз тягнеш до города? Хіба тут деревини мало?

– Дурень єси, – незлобно засміявся хмизонос, – не бачив, що несу. А несу дідові Кіптілому хворостища вибрані, з сорока кущів по сорок прутів, є прут зелений, а є й сірий, а той чорний, а той червоний, і білий, і жовтий є, і є такий, як змія, а є в лусці, наче риба, і деревина в одному крихка, а в другому масляна, а в третьому камінна, а в четвертому… І дим неоднаковий од кожного, і пах теж неоднаковий… А дід Кіптілий робить копченину для самого князя і для бояр та воєвод і мені, грішному, як принесу йому хворостища, піднесе копченини, а я собі піду на торг та візьму пива та меду.

– Чому ж сам не коптиш м’яса, коли знаєш усі хитрощі? – допитувався Лучук, у якого враз заблищали очі, він уже уявив собі вмить спілку з хмизоносом, брався вже постачати йому дичину, а той аби тільки викопчував її на своїх сорока димах…

– А ще треба сорок трав сухих, а в них стебло неоднакове і квітка, а в одних смола світла й пахуча, а в других темна, а в третіх самий божий дух, – хизувався він своїм знанням перед дикуватими забродами, – і пахне тоді копченина так, що чутно й за п’ять покинень стріли.

– Питаємо ж, чого сам не коптиш? – встряв у їхню розмову й Сивоок, не відриваючи тим часом погляду від церкви Богородиці.

– А ліньки, – блаженно зітхнув хмизонос. – То я собі тихенько назбирав хворостища та приніс його до города, а по дорозі надивився, як люди ходять головами по небу, а ногами грузнуть у важкій землі, та тоді віддам дідові Кіптілому хворостище та маю шмат копченини і п’ю пиво й мед цілий день на торгу, аж поки весь світ піде колом, колом, колом, і вже не розрізниш, де земля, а де небо, де город, а де пуща, де церква, а де ідоли… Ну ж бо піддай! – зненацька штовхнув він у плече Сивоока. – Понесу, бо вже пора. Ходімо до діда Кіптілого, то матимете по шматку вудженини, а що такої не поїсте ніде, як у Києві, то вже вам моє слово!

– Ні, ми он туди, – піддаючи йому в’язку, сказав Сивоок, – церкву