Диво - Павло Архипович Загребельний

Нащо їм Київ? Жили собі в добрих людей-подніпрян, помагали їм перетягати купецькі лодьї через пороги, стояли сторожу, ходили на лови в бори, пильнуючи, щоб не постріти князівських ловчих. Там панував ще прадідівський добрий звичай давати прихисток кожному, хто приблукався; збиралася на Дніпрі сила всякого люду, сміливі й чесні, головне ж – вільні самі, вміли поважати чужу волю, кожен молився своїм богам. І там були піски і були дебрі, не було, правда, такого великого й дивного города, але й хрестів отих не було, що міняться то золотом, то чорнотою такою, що аж серце холоне. А він ніколи не забуде діда Родима, який загинув під хрестом.

– Поцілив би в хреста хоч одного? – спитав Сивоок Лучука, навмисне бадьорячись.

– А не дострелю ж, – недбало відповів той.

Купецький віз уже проїздив перші ворота. Збиті з необхватних колод, невідь-якою силою відчинювані й зачинювані, вони важко висіли в прорубі валу, мовби чатуючи на тих, хто пройде крізь них, щоб відразу з оглушливим рипінням зачинитися й навіки відтяти шлях до волі, як то було колись з Сивооком у Ситника.

Але ворота спокійно собі висіли, не зачиняючись, віз прокотився всередину, вже й хмизонос загойдався поміж високими дубовими клітями, і аж тоді хлопці вздріли, що по той бік воріт стоїть сторожа. Два бородаті здоровані, в товстих мисюрках на головешках, обвішані товстими дошками, які мали захищати їм спину й груди, стояли, спираючись на довгі списи, і, здавалося хлопцям, дивилися саме на них, байдуже пропускаючи повз себе і купецький віз, і чоловіка з хмизом. Враження було таке невідступне, що Лучук аж лука свого посунув далі за спину, щоб не впадав у око, а Сивоок перекинув свою важку палицю з правої руки в ліву, але вчасно збагнув, що це нічого не змінює в його становищі, бо лівий дружинник дивився на нього так само пильно, як і правий, а на випадок чого правою рукою махнути буде підкористіше, тому знов узяв палицю в праву руку.

Хмизонос посунув уже поза сторожею, а хлопці перебирали ногами ні живі ні мертві, давно вже вони не відчували себе такими ще зовсім малими, як отут, перед похмурими бороданями, давно вже не попадали у власноручно розставлені сіті, як оце тепер. Ішли, й кожен подумки молився своєму богові, хоч і не був певен, що його маленький добрий лісовий або водяний бог може змагатися з хижим і твердим богом, який попростромлював усе небо над Києвом хрещатими знаками своєї сили.

Однак запхані між дерев’яні дошки приворітні, сторожі дивилися й далі собі вниз за ворота, хоч хлопці вже минали їх, здається, вони й не помітили двох закушканих у шкури прибульців.

А хлопців од переляку кинуло в новий подив. Бо за валом города, виходить, і не було, до самого города вони мали ще перейти дерев’яний міст, теж пильнований сторожею, а тут, на дитинці, стояло кілька міцних великих хиж, між якими блукали такі само бородані, як оті коло воріт, сиділи на сонечку, грали між собою, стріляли з лука, вимахували мечами, розрубуючи уявлюваних супротивників.

Сивоок і Лучук мерщій подалися слідом за хмизоносом, який теж, видно, не мав наміру затримуватися тут, серед озброєних, знічевлених лежнів, яким нічого не варто було проткнути чоловіка списом або врубати мечем, тільки щоб хоч трохи розважитися.

До самого Києва вели ще одні ворота, обкуті залізом, чорні, мов кажанячі крила, якісь нависаючі, так що, мабуть, зачинялися вони самі собою, як тільки відчіпляли ланцюги, що тримали їх, а за воротами через глибочезне крутостінне урвище пролягав дерев’яний міст. Купецький повіз уже вигуркував колесами на тому кінці моста, там якісь спритнярі метали з нього раз і два на мито. А на цьому, просто під чорними крилами воріт, стояло ще двоє сторожів, але вже не таких, як оті, коло дерев’яних воріт, а закуті в залізо, в міцних кольчугах, у гострих шишаках, з булатними бутурликами, що закривали руку від кисті аж по лікоть, а зброю мали таку: в одного – широкий двосічний меч, схожий на той, що його колись мав дід Родим, тільки коротший і, мабуть, легший, а в другого – гострий шестопер, замашний і вицяцькуваний по держалну.

Ці стояли не сонні, а знудьговані, не помічали нікого, не дивилися ні на кого, але, коли хлопцям уже видавалося, що вони непоміченими прошмигнули повз поцяцькованих залізом дурнів, той, що з шестопером, тупнув ногою, аж задуднів міст, і гримнув:

– Пощо не хреститесь?

Хлопці стали мов вриті. Бігти наперед і так би нічого не дало, бо хіба ж знайдеш рятунок в такому великому місті, яке піднялося над дебрями і пущами, повертатися назад теж не виходило, бо там було ще гірше: повне дворище озброєних лежнів.

– Хто такі? – суворо спитав той, що з мечем.

– Ми суть… – Лучук хотів вихопитися першим з відповіддю, але не знав, що казати, затикався, замикався, його виручив Сивоок.

– З гостем прибули, – сказав вій спокійно, – проїхав він на торг.

– Ач, сопляки, вже з гостем, – незлобиво промовив той, що з шестопером. – Ваш гість хіба поганин, що не хреститеся?

– Не вміємо, – похмуро сказав Сивоок, – маємо своїх богів.

– Покажу тобі, – підступив дружинник до нього і вхопив за праву руку, щоб занести її для сотворіння хресного знамення.

Але руку Сивоокову тягнула донизу тяжка дубова палиця, так що дружинник насилу міг її підсмикнути догори.

Забувши й про хрестіння, він ухопився тепер за палицю, спробував висмикнути її з руки Сивоока і аж крекнув.

– Чудної сили отрок, – сказав і відштовхнув Сивоока, – іди собі, поганче!

Лучук огинці прослизнув поза Сивооком, зашепотів до нього, гамуючи нервовий сміх:

– Знав би той нестелепа, як стріляю. Поцілив би йому крізь вічко його кольчуги прямо в пупа! Ги-ги!

– Мовч! – суворо сказав Сивоок, бо вже вступали вони в Київ.

Коли ж казати правду, то не вони вступали в Київ, а Київ наступав на них, спадав з своїх пагорбів,