Записки українського самашедшого - Ліна Василівна Костенко

Дома дружина зауважила:

— Ти б хоч сорочку застебнув. І на губах помада.

— У нас був фуршет, — сказав я. — Всі всіх вітали.

— Ти не вмієш брехати, — сказала вона. — Це твоя позитивна риса.

Вона навіть не ревнує! Вона й сама кудись увечері йде. Одягнулася гарно, оглянула себе у дзеркалі на повен зріст.

— Нагодуєш малого, — сказала. І пішла.

Я нагодував малого. А коли він заснув, я зачинився на кухні, поставив перед собою колись недопиту пляшку.

Як там у Маланюка? «Час, Господи, на самоту й покору».

На дружину в ліфті напав якийсь тип. Добре, що хтось на поверсі натиснув кнопку, вискочила з ліфта, біла як стіна. Тепер, коли вона пізно вертається, зустрічаю біля під’їзду або заїжджаю за нею.

Виявляється, вона ходить у якийсь Тендерний центр. Збираються феміністки і розробляють Тендерні проекти.

Я не дуже знаю, що це таке. Мені що ґендер, що тендер. Щось, мабуть, про рівність прав. Я не люблю феміністок. Жінки, налаштовані супроти чоловічої статі, це неприродно. З іншого боку, цивілізація ж таки чоловіча. Вона ж таки справді стоїть на агресії і владі, на силі, часто тупій і брутальній. Я так розумію, що цим жінкам допекли пріоритети чоловічої цивілізації. От вони й шукають вихід. Може, це навіть і не фемінізм. Просто повиростало багато дуже розумних дівчат, а чоловічий диктат пропонує все ту ж саму стелю і рамки. А їм тісно, вони почали пручатися, і на мужчин посипалася штукатурка. Я нічого, я обтрушусь, я надто люблю цю жінку.

Коли я заїжджаю за нею на своїй непрестижній лайбі, ті її колежанки зустрічають мене ввічливо, але я спиною чую їхні іронічні погляди. Мимоволі щулюся, мені прикро. Думаю, що в Україні фемінізм не на часі. Він шкідливий і непотрібний, тому що…

— Ти хочеш сказати, що надто багато загинуло українських мужчин, і то найкращих, пасіонарних. І що негоже понижувати тих, що вціліли у цій січкарні, — каже вона, як завжди вгадуючи мої думки.

— Так. Але ще крім того…

— Безперечно, — каже вона. — У нас не було культу прекрасної жінки в усіх її іпостасях, як у греків чи римлян. Не було Венери Мілоської і Мадонни Літти. Не було «Дами з горностаєм» і голівок Боттічеллі. То це ж ви й не створили. Загнали нас у будні, а хочете з піни морської.

— Не руйнуйте мужчин, бо й вони вас не збудують, — тихо кажу я.

Може, коли розлюбиш жінку, розчаруєшся в ній, то легше. А так, як оце в мене, каторга. Ловиш отой її погляд, бачиш оті її втомлені руки, проклинаєш себе — що ж ти за чоловік, що вона вже з тобою феміністкою стала?

Та я й сам фемініст. Мені головне, щоб оця моя феміна була щаслива. Але я проти, щоб урівнювати її зі мною в правах. Бо які мої права? Самі тільки обов’язки. І постійний страх, що з ними не впораюсь. І що буду в її очах не тим, ким би вона хотіла мене бачити.

«Сісти б на велосипед і поїхати в Кенію», — подумав я.

— Там, щоб вважатися мужчиною, треба вбити лева, — сказала дружина.

Вона таки чує мої думки.

Я оце думаю: краще, коли тебе вдома чекає курочка. Прийдеш, зморений за день, ухорканий, сто разів принижений чорті-ким, а вона упадає біля тебе, дириґує виделками й ложками, жонґлює тарілками, ти для неї орел і півень, ти найвище її досягнення. Оце жіноче підданство, либонь, солодше, ніж цей мій домашній суверенітет.

Почуваюся зайвим. їй не до мене. Стефан Цвейґ недаремно писав, що жінка коли вже щось робить, то робить двадцять чотири години на добу. Вони вже там якусь Хартію пишуть. Готують рекомендації для Кабміну, вимагають Тендерної експертизи законопроектів. Дисертацію зовсім закинула, студіює психологічні передумови успіху.

Вчора відлупцювала малого.

— Дитину не можна бити, — сказав я. — Дитина є самостійний суб’єкт права.

— Та йди ти, — роздратовано відмахнулась вона.

Де ж поділася та найніжніша дівчинка, яку я колись поцілував у наметі?

— Якби знав, був би не одружився, — в’їдливо сказала вона. — Прийми мої співчуття.

Одружився б. Всі ми одружуємось. Хоч на чортовій сестрі, — як казав Шевченко, — аби не одуріти в самотності. Навіть брат Прометея був ускочив, взяв за жінку

Пандору. Обставин їхнього розлучення я не знаю, але дещо з її знаменитої скриньки, мабуть, перепало і йому.

До всього ж у них там якісь проблеми з приміщенням, так що її феміністки тимчасово перебазувалися в нашу квартиру. У нас тепер дома цілий бабком. Вони приходять, вони палять, п’ють каву, сперечаються. Жінки рішучі, ділові, самодостатні. Говорять голосно, сміються сардонічно, спускають воду в туалеті, наче зривають стоп-кран.

Одна, як дрозофіла, дрібна, бульката. Друга все та ж сама гарпія з зубами у два ряди. Третя схожа на менаду — завжди збуджена й розпатлана, тільки що не в шкурі плямистого оленя і не підперезана задушеною змією.

Не люблю я цих феміністичних матроналій. Ретируюсь у сусідню кімнату і виходжу у віртуал.

Однак не сказав би, що ці войовничі феміністки такі вже й байдужі до чоловічої статі. Деякі з них цілком Гривуазні. Менада недвозначно налягала мені на плече, гормонально вібруючим бюстом, коли я, углибаючи в крісло, намагався затулитись від них газетою. Дрозофіла танула очима і натякала, чи я, бува, не з XVI століття. Я тоді, бачця, був пілігримом, а вона мені кинула білу троянду.

— Ні, — сказав я. — Я із Сузір’я Ворона. Зазнав катастрофи на планеті Земля.

Моя кохана фурія розбила плафон, поранила собі пальця. Сльози з очей бризнули. Дісталося і мені, й плафону.

— Чого ж ти вкручувала, сказала б мені.

— Тобі сказати, легше зробити самій.

Я справді якийсь неуважний. Втупився в газету, навіть не помітив, що вона поп’ялася вкручувати лампочку. Хотів зняти її зі стільця, двинула мене ліктем і вискочила на кухню.

Нічого, нехай одплачеться, може, їй трохи полегшає. Це ж вона не через плафон, а через все.

«Голубко моя у розколинах скелі», — як сказано в Пісні Пісень, ти, певно, маєш рацію. Добрий господар дбає про майбутнє своїх нащадків, а ми з року в рік, зі століття в століття — що ми залишаємо у спадок своїм дітям? Що наші предки залишили нам? Одні й ті ж самі проблеми, те саме страждання, той самий ступор безвиході.

Колись у когось таки урветься терпіння. Боюсь, що це буду я.

Ну, от і сталося. Я втратив роботу. Фірма скорочує п’ятдесят чоловік, мене викликали до шефа.

— Спокійно, — сказав