Записки українського самашедшого - Ліна Василівна Костенко
А от з чим наші нащадки читатимуть нашу нинішню історію?
Хіба що під пиво з горішками. Або вже й не читатимуть.
Знову серія вихідних. День Перемоги. Колись це було свято «со слезами на глазах», тепер, буває, і з піною на губах. Бо для одних це війна Вітчизняна, для інших — Друга світова. А чого, власне, сваритися? У світовому масштабі, ясно, що світова. А конкретно для кожного — чом би й не Вітчизняна? Що, мій дід захищав хіба не Вітчизну?
Ветерани одягли ордени і медалі, але вони вже не співзвучні епосі. Війна уже десь там далеко, в минулому тисячолітті. «Нове покоління вибирає пепсі». Нове покоління багато що вибирає, пепсі чи не пепсі, воно вибирає своє життя. Це вже статисти іншої драми, до якої будуть байдужі вже колись інші покоління.
Тріпочуть на вітрі знамена, гримлять фронтові пісні. Йде пряма трансляція з вулиці. Телерепортер питає дівчину: «Кто победіл во Второй міровой войнє?» Дівчина морщить лоба, робить милу гримаску: «Нє знаю». Він ще раз питає, він уже майже підказує: «СССР ілі Германія?» Дівчина відповідає: «По-моєму, Германія». Чому вона так думає? По-перше, тому, що вона взагалі не думає. А по-друге, тому що знає: Німеччина заможна й цивілізована, там все є, а хто такий «СССР»? Як він міг перемогти, якщо він сам розвалився? Про Бухенвальд і Освенцим вона взагалі не чула.
І що за цей Дніпро, де вона вивертається на пляжі, полягло сто тисяч солдатів, і що на передгір’ях Криму й досі знаходять черепи і смертельні медальйони — ця теперішня тьолка з голим пузом уже не знає. І не хоче знати. «Нє наґружай», — скаже вона. Моє покоління «нагружали». А це вже ні. Хоча й воно чимось «нагружене». Питання в тому, чим краще бути «нагруженим» — трагедіями чи сміттям?
На солдатських меморіалах кам’яні солдати схиляють кам’яні знамена. А реальні ветерани вже насилу долають бордюри на хідниках. Важко розпізнати в них колишніх героїв. Старі люди, як сушені гриби, всі однакові. Тим більше, що роздратовані, що бідують, що в переважній більшості ностальгують за СРСР. Але це їхній День, у цей день їм велика шана: 20 гривень до пенсії, 10 хвилин дармових телефонних розмов, а в одній із лазень безкоштовний вхід. їх вітають, їм дякують, їх погодують солдатською кашею і видадуть фронтових 100 грам. А ввечері потривожать небо салютом.
На базарних розкладках продаються бойові ордени і медалі — чиїсь вдячні онуки хочуть заробити на славі своїх дідів.
І стара підрихтована каска з дірочкою від кулі. Для товарного вигляду хазяїн її пофарбував.
Тим часом війна говорить із-під землі. В університетському парку знайшли вже 460 артилерійських снарядів. Біля залізничного вокзалу — авіабомбу. Чомусь часто почали знаходити. Гранати, бомби, фаустпатрони, протипіхотні міни. То в землі залягло, то над пляжем в корчах зависло, то грибники у лісі надибали. Одна баба виявила у своїй власній призьбі.
Уся земля утикана чимсь, що вбиває.
— Уже ж є країни, які можна вивчати по карті мінних полів, — сказав я.
— Чоловіча цивілізація, — огризнулася дружина. — На що ж ви більше здатні?
Вона тепер завжди так зі мною розмовляє. Огризається, щоб огризнутись.
Часом не хочеться повертатись додому. Сиджу в сусідньому скверику, дихаю пахощами бузкуСпостерігаю дітей у пісочниці. Теж матюкаються.
Бомжі на лавах розпивають пиво, закушують здобиччю зі сміттєвих баків. Кидають риб’ячі скелети у давно висхлий фонтан. Професорська вдова виводить на дефіле свою Альму. Тут у Альми є подруга Рея, вони весело перегавкуються і виляють хвостиками. Зовсім, як Меджі й Фідель із «Записок сумасшедшего».
Смаленого вовка він не бачив, той гоголівський самашедший. У нього собачки листуються й розмовляють.
А у нас тут люди гавкають. Вчора обгавкала продавщиця. Обматюкав якийсь шоферюга. У нас тут такі бувають персонажі, хоч намордник їм на фізіономію одягай.
Живемо в дуже густому розчині хамства, скоро випадемо в кристал.
Забрів сьогодні на художню виставку. Проект двох французів і одного киянина. Попередній цикл називався «Сплячі принци», там за натуру правили мертві людські ембріони. Цей теж непоганий, називається «Ексґібіціон».
Предки були нудні, і мистецтво в них було одноманітне. Писали якісь ню, якісь досконалі чоловічі торси. Афродиту, що виходить з морської піни. Божественні обличчя Мадонн. Роками вимучували якісь шедеври. Чого вартий один той Давид у Флоренції? Той Мойсей. Та роденівська Муза. То уже все архаїка. Мертве мистецтво.
Молодь прагне живого. Кому тепер потрібні «Шляхетні вальси» Равеля? Ось приїхала група «Крейзі пеніс», всі фанати побігли. Виступив популярний співак з прикольним хітом «Убий свого батька!» — тіпалися в трансі. «Гоголь-борделло» теж добре. Головне, щоб побільше борделло.
Але до чого тут Гоголь?
Ще одну свою співвітчизницю провели ми очима і, мабуть, назавжди. Дружина Ґонґадзе виїхала з дітьми до Америки.
А мати, нещасна мати, — це вже навіть не антична трагедія. У Ніоби убили дітей, але ж не поглумилися з її горя. Боги її перетворили на скелю, з якої ринули сльози.
А тут плаче жива реальна людина, а президент, наче й не було нічого, вітає жіноцтво з Днем матері. Потім привітає з Днем сім’ї.
Моя сім’я розвалюється. Дружина вже уникає на мене дивитись. Я ЇЇ розумію, вона занапастила свій вік. У неї був знайомий, закоханий в неї по вуха, тепер він консул у європейській країні, треба ж було мені підвернутись. Була б дружиною консула, а не якогось невдахи.
А може, це він і надіслав їй тоді валентинку? Я того консула один раз бачив. Коректний, підтягнутий. І очі зміїні. Мабуть, вся справа у тих очах — гіпнотизують.
Але якщо ми навіть розлучимось, що від цього зміниться? Важче буде сина виховувати, тепер же тещі немає, як же вона сама? А так, все-таки, мужчина в домі: кран підкрутити, гвіздок забити. «Ведь тьі нуль, более ничего», — як сказав би гоголівський божевільний. Я справді нуль, я зведений до нуля, я вже в тому нулі, як у багетовій рамочці. Це її
