He відпускай мене - Кадзуо Ішіґуро
Звичайно, на практиці, особливо протягом перших місяців, ми рідко виходили за межі території Котеджів. Ми навіть не прогулювались навколишньою місцевістю, не ходили в село неподалік. Не думаю, що ми боялись. Ми знали, що ніхто нас не зупинить, якщо ми кудись вирушимо, якщо повернемось у той день і час, який записали до журналу Кефферса. Того літа, коли ми прибули, ми постійно бачили, як ветерани пакують сумки і рюкзаки і вирушають кудись на два чи три дні поспіль, що видавалось нам страхітливим недбальством. Ми вражено спостерігали за ними, думаючи, чи наступного літа робитимемо те саме. Звичайно, так воно і сталось, але на самому початку це здавалось просто неможливим. Вам не слід забувати, що до того часу ми ніколи не покидали меж Гейлшема, тому почували страшенне збентеження. Якби ви сказали мені, що ще протягом цього року я не тільки наживу звичку вирушати в тривалі самотні прогулянки, але що навіть навчусь водити машину, я подумала б, що ви з’їхали з глузду.
Навіть Рут видавалась приголомшеною того сонячного дня, коли міні-бус скинув нас навпроти будівлі ферми, об’їхав невеликий ставок і зник за схилом. Ми бачили вдалині пагорби, що нагадували далекі пагорби, які було видно з Гейлшема, але ці видавались такими химерно викривленими — наче малюєш портрет друга і він виходить майже схожим, але не зовсім, і від обличчя на аркуші стає моторошно. Але тоді принаймні було літо, і все навколо ще не було таким, яким стане за кілька місяців: із замерзлими калюжами і промерзлою намертво нерівною землею. Місце видавалось затишним і красивим, всюди росла непідстрижена трава — щось новеньке для нас. Ми увісьмох стояли купкою і дивились, як Кефферс виходить з ферми і заходить досередини, чекаючи, що він до нас от-от звернеться. Але він цього не зробив, і все, що ми змогли розчути — це роздратоване бурчання про учнів, які вже там жили. Одного разу він пішов до фургона і щось взяв звідти, а тоді зиркнув на нас понуро, повернувся до ферми і зачинив за собою двері.
Невдовзі однак з’явилися ветерани. Вони розважались, спостерігаючи, які ми жалюгідні — вже наступного літа ми займались таким самі, — але нарешті-таки нами зайнялись. Насправді тепер я розумію, що вони чимало зусиль доклали, щоб допомогти нам оселитись. Навіть незважаючи на це, ті перші тижні були дивні, і ми раділи, що маємо одне одного. Ми постійно всюди ходили разом і, здавалось, більшу частину дня проводили, стоячи на подвір’ї ферми і не знаючи, що робити.
Дивно пригадувати тепер, як це було на початку, тому що коли я думаю про ті два роки в Котеджах, той страшний, бентежний початок зовсім не поєднується з рештою нашого перебування там. Якщо хтось сьогодні згадує про Котеджі, я думаю про легке проминання днів, коли ми блукали кімнатами одне одного, про млосне перетікання дня у вечір, а потім — у ніч. Думаю про стос своїх книжок із м’якими обкладинками, про їхні хвилясті сторінки, ніби з морського дна. Згадую, як я читала їх, лежачи на животі на траві теплими пообіддями, а волосся, яке я тоді відрощувала, постійно падало мені на очі. Думаю про те, як прокидалася вранці у своїй кімнаті на горішньому поверсі Чорної Стодоли від голосів учнів на полі, які сперечались про поезію чи філософію; або про довгі зими, про сніданки на кухнях серед пари, нескінченні розмови за столом про Кафку або Пікассо. За сніданком постійно таке відбувалось; ніколи не говорили про те, з ким хто переспав минулої ночі або чому Ларрі і Гелен більше одне з одним не розмовляють.
Але коли я про все це думаю, то відчуваю, що той кадр із першого дня, коли ми стояли перед фермою, збившись докупи, не такий вже невідповідний. Тому що, можливо, певним чином ми так і не відокремились від того стану так рішуче, як самі думали. Тому що десь під сподом ми залишались саме такими: охоплені страхом перед навколишнім світом, і — хоч як би самі себе за це зневажали — неспроможні одне одного відпустити.
Ветерани, яким, звісно, нічого не було відомо про історію стосунків Томмі й Рут, сприйняли їх за давно утворену пару, і здавалось, що Рут отримує від цього безмежне задоволення. Тому що в перші тижні, коли ми тільки прибули, вона з усіх сил це підкреслювала, обіймаючи Томмі, іноді цілуючись із ним в кутку кімнати, поки навколо ще було повно людей. Такі штуки, можливо, й нормально сприймались у Гейлшемі, але для Котеджів це було вже не по-дорослому. Ветеранські парочки ніколи не пиндючилися на публіці, поводячись цілком розсудливо, як могли б поводитись матір і батько в нормальній родині.
Я випадково зауважила в Котеджах дещо, пов’язане з ветеранськими парочками — Рут, хоч як пильно намагалася їх вивчити, цього не помітила: як багато їхніх манер було скопійовано з телебачення. Це дійшло до мене спочатку, коли я дивилася на Сьюзі й Ґреґа — мабуть, найстарших учнів у Котеджах, які начебто були тут головні. Коли Ґреґ починав виголошувати одну зі своїх промов про Пруста чи щось таке, вона вдавалась до конкретного жесту: всміхалась до решти присутніх, закочувала очі і дуже багатозначно, але й доволі голосно, казала: «Бошше, поможи». Телебачення в Гейлшемі було заборонене, у Котеджах, зрештою, також — хоча ніщо не могло нас зупинити від цілоденного витріщання, але до цього ставились несхвально. Проте в будівлі ферми і в Чорній Стодолі були старі ящики, в які я час від часу поглядала. Ось яким чином я й зрозуміла, що це «Бошше, поможи» походить з американського серіалу — такого, де публіка сміється з усього сказаного чи зробленого. Там була героїня — велика жінка, яка жила по сусідству з головним персонажем, — яка робила те самісіньке, що й Сьюзі, тому, коли її чоловік починав просторікувати, публіка чекала, що вона закотить очі і скаже: «Бошше, поможи», — і всі тоді вибухнуть реготом. Після того, як я це зауважила, я почала помічати й інші моменти, які ветеранські парочки запозичили з телевізійних програм: як вони жестикулювали, сиділи разом на диванах, навіть як вони сперечались і вилітали з кімнат.
Отож зовсім
