He відпускай мене - Кадзуо Ішіґуро

— Томмі, я бачу, останнім часом ти не надто щасливий.

Він запитав:

— Ти про що? Я дуже щасливий. Насправді.

І він радісно усміхнувся і щиро засміявся. Так він робив. Через багато років, коли я час від часу помічала натяки на це, я лише усміхалась. Але тоді мене це реально діставало. Якщо Томмі раптом казав вам: «Це мене дуже засмутило», він мусив зробити сумне, витягнуте обличчя, щоб підсилити значення своїх слів. Я не маю на увазі, що він робив це іронічно. Він справді думав, що так буде переконливіше. Тож тепер, щоб довести, що він по-справжньому щасливий, він намагався підкреслити це добродушністю. Я сказала, що згодом настали часи, коли це почало здаватись мені милим. Але того літа я бачила тільки, що це ще дужче афішувало, якою він був ще дитиною і як легко його можна було використати. Тоді мені небагато було відомо про світ, який чекав на нас за межами Гейлшема, але підозрювала, що там нам будуть потрібні всі наші звивини, і коли Томмі робив щось у своєму стилі, я почувала щось близьке до паніки. До того дня я завжди намагалась не звертати на це уваги — це завжди видавалось мені надто складним для пояснень, — але цього разу вибухнула і сказала:

— Томмі, ти маєш такий дурний вигляд, коли так смієшся! Якщо хочеш вдавати, начебто ти щасливий, то не роби це в такий спосіб! Просто послухай мене: не роби це в такий спосіб! Не роби ніколи! Слухай, тобі треба подорослішати. І ти повинен знову опанувати себе. Останнім часом ти зовсім вибитий із колії, і ми обоє знаємо, чому.

Томмі здавався розгубленим. Коли він упевнився, що я скінчила, то сказав:

— Ти маєш рацію. Я справді вибитий з колії. Але я не розумію, про що ти, Кет. Що ти маєш на думці, коли кажеш, що нам обом відомо? Не розумію, звідки тобі знати. Я ж нікому не казав.

— Звичайно, всіх деталей я не знаю. Але ж усім відомо про ваш розрив із Рут.

Томмі все ще видавався розгубленим. Врешті він знову засміявся, але цього разу по-справжньому.

— Розумію, про що ти, — пробелькотів він, тоді на мить завмер, щоб дещо обдумати. — Якщо чесно, Кет, — нарешті мовив він, — насправді мене турбує не це. Йдеться про абсолютно іншу річ. Я просто весь час про це думаю. Про міс Люсі.

Отак я й почула про те, що трапилось між Томмі і міс Люсі на початку того літа. Згодом, коли я мала час все осмислити, я припустила, що це повинно було статись за кілька днів після того ранку, коли я побачила міс Люсі у кімнаті 22, коли вона заштриховувала якусь писанину. І я вже сказала, що мало не прибила себе за те, що не витягнула це з нього раніше.

Це сталося десь під час «мертвої години» — коли уроки вже закінчувались, але до вечері ще залишався час. Томмі побачив, як міс Люсі виходить із головного корпусу, її руки завантажені цілими стосами конспектів і коробок з документами, і через те, що здавалось, наче вона будь-якої миті може все це випустити, він підбіг і запропонував їй допомогти.

— Ну, вона дала мені нести кілька речей і сказала, що ми йдемо з цим усім до її кабінету. Але навіть для нас двох цих стосів було забагато, тож я впустив кілька речей по дорозі. Коли ми наближались до Оранжереї, вона раптом зупинилась, і я подумав, що вона ще щось загубила. Але вона дивилась на мене отак, просто в обличчя, страшенно серйозна. А тоді вона каже, що нам треба поговорити, добре поговорити. Я кажу: добре, і ми заходимо до Оранжереї, в її кабінет, і кладемо речі. Вона пропонує мені сісти, і я опиняюсь точнісінько там, де був минулого разу, пам’ятаєш, кілька років тому. І я знаю, що вона також пам’ятає той раз, тому що починає говорити про це так, ніби це трапилось кілька днів тому. Без пояснень, без нічого, вона просто каже щось типу: «Томмі, я зробила помилку, коли сказала тобі те, що сказала. І мені слід було давно це спростувати». Тоді вона каже, що мені слід забути все, що вона раніше мені казала. Що вона зробила мені ведмежу послугу, порадивши не хвилюватись через те, що я не творчий. Що інші вихователі мали рацію і що немає жодних виправдань тому, що мої витвори — такий мотлох…

— Стривай, Томмі. Невже вона справді сказала «мотлох»?

— Якщо не «мотлох», то щось у цьому стилі. Що мої твори нікчемні. Може, вона сказала так. Або слабкі. Але могла й сказати, що це «мотлох». Сказала, що їй прикро через те, що стверджувала минулого разу, тому що якби не зробила цього, то я, мабуть, дав би вже собі раду.

— А ти що на це казав?

— Я не знав, що казати. Врешті вона запитала: «Томмі, що ти думаєш?». Тож я сказав, що не певен, але що їй у кожному разі не слід хвилюватись, тому що тепер у мене все в порядку. І вона сказала, ні, не в порядку. Мої твори — мотлох, і частково — це її провина, бо вона сказала мені те, що сказала. І тоді я мовив: але яка різниця? Зі мною тепер все добре, ніхто з мене більше не сміється. Але вона тільки хитала головою і казала: «Є різниця. Не слід було мені того казати». Тож до мене доходить, що вона говорить про майбутнє, про той час, коли ми звідси поїдемо. Тому я запитую: «Але зі мною все буде добре, міс. Я в хорошій формі, я вмію за собою доглядати. Коли настане час виїмок, я зможу зробити все добре». Коли я це промовив, вона починає хитати головою, дуже сильно — мені аж страшно стало, що їй запаморочиться в голові. Тоді вона каже: «Слухай, Томмі, твої твори важливі. І не тому, що це доказ. А для тебе ж самого. Ти багато що від них можеш отримати, просто для себе».

— Чекай. Про що це вона — «доказ»?

— Не знаю. Але вона точно так сказала. Сказала, що наше мистецтво важливе, і «не тільки тому, що це докази». Хто його знає, що вона мала на увазі. Я її перепитав, коли вона це