Фатальна помилка - Тимур Іванович Литовченко
— Стій!!! — гримнув дяк. — Хутко відповідай, де й коли ти вивчився володіти ножем і виделкою?!
Старий схвильовано задихав і подумав: «Але ж і правда — царевич!»
— Торік вивчився, — спокійно відповів юнак. Але Грамотін продовжив допит:
— А по-польському розумієш?
Запитавши це, Іван Тарасьєвич внутрішньо напружився: якщо це й справді він… тоді відповість схвально!
Тимофій справді відповів одразу, зовсім не замислюючись:
— Умію, чого ж не вміти?..
«А оце зовсім погано! Отже, він усе пам’ятає!» — подумав дяк.
От чому насправді Рєпнін-Оболенський підсунув йому цього юнака… Пройдисвіт скинув йому на руки синка Лжедмитрія, відгородивши тим самим себе та свій Розбійний приказ від скандалу. Але ж інтуїція, що ще жодного разу не підводила Івана Тарасьєвича, підказувала: «Не все втрачено! Не здавайся! Запитуй далі!..»
— А скажи-но, Тимофію, де це ти польської мови навчився?
— Та торік же ж і навчився! А що?
— Торік? Як так — торік?! Цікаво…
— А все просто: боярин Борис Олександрович наказав мені в довіру до одного поляка втертися, отож я й вивчився цій мові. Й етикету заразом. Він же з посольських був, поляк цей. А в послів без етикету ніяк не можна.
– І як?..
— У довіру втерся, як і було наказано.
— Отже, польську мову ти тепер добре освоїв?
— Так.
— Ага…
У Грамотіна відлягло від серця. Але своїх сумнівів старий не виказав, а продовжував міркувати: «Отже, науку етикету в поляка перейняв? Так, добре… У поляка! Чудово, тямущий хлопець… І мови там же навчився… Добре. Таким чином, про своє походження парубок таки не згадав, і це прекрасно! Отже, у нього все може вийти».
— А які ще мови ти знаєш, Тимофію? І наскільки вільно володієш ними?
— Ну-у-у, по-волоськи[17] можу зрозуміти, по-турецьки трохи. І ще латиною вільно читаю, і давньогрецькою.
— Ці мови ти теж вивчив, доки в Розбійному приказі служив?
— Ні. Я матінці торгувати допомагав, а вона в мене чіпка: і з чухонцями, і з татарами справи мала. І навіть із німцями й фрягами[18]… Але мови я і в Розбійному приказі також потроху вчив. Там у них спеціальні люди є, які мовами відають.
— Навіть так? Не знав я цього… — дяк миттєво насторожився.
— У розбійники ж різні люди йдуть. А якщо кожному допит потрібно вчиняти — невже щоразу товмача[19] кликати?..
– І те вірно. А що, там навіть латиною допитують когось? Або це так, для себе вивчити вирішив?..
— Ні, звісно. Латину і грецьку у Розбійному приказі ніхто не вчить спеціально. Цьому, напевно, у вас в Посольському приказі навчають.
— Припустимо, — ствердно кивнув Грамотін. А юнак продовжив:
— Цим мовам я в одного попа вивчився. Коли зовсім маленьким був, піп цей усе обіцяв мене до себе забрати. Хотів я йому сподобатися, а він мене все обманював, чортом циганським дражнив та у найбідніші родини прилаштовував.
— Чого б це так?
— Не знаю, — парубок знизав плечима. — Тоді я нічого ще не тямив, бо занадто малим ше був, а тепер от думаю… Напевно, піп цей хотів, щоб я в якійсь убогій родині сконав від голоду. Не інакше…
«Он воно що!.. Самотня неприкаяна душа. Напевно, натерпівся в дитинстві, а вдова Дєділова до нього доброту виявила, одна-єдина пожаліла», — подумав Іван Тарасьєвич, перш ніж розпитувати далі:
— А русинською[20] можеш?
— От чого не можу, того не можу, — зітхнув парубок. — Але якщо виникне така потреба, я й цю мову також здолаю, чом би й ні…
— Це добре, що старанність у тебе є, — похвалив Грамотін юнака.
— А скажіть… — почав несміливо Дєділов, як раптом почервонів і засоромився
— Я слухаю тебе, Тимофію.
— Мене що, товмачем хочуть зробити? — непевно почав юнак
— Яким ще товмачем?.. — здивувався дяк. — Звідкіля це ти взяв?
— Та Борис Олександрович казав, що працюватиму я тепер не на Розбійний, а на Посольський приказ. А тут все папери та папери, як я подивлюся. І всі, мабуть що, чужими мовами писані, правда