Фатальна помилка - Тимур Іванович Литовченко

— Так, — просто відповів парубок.

«Небагатослівний, це добре. Начебто стриманий. Може, справді підходить?..» — подумав дяк, уголос же запитав:

— Чи знаєш ти, де перебуваєш?

— Так, у Посольському приказі. А звати вас Іваном Тарасьєвичем.

— Вірно. А чи знаєш, чим займається Посольський приказ?

— Ну-у-у… Справи різні та проблеми всякі заморські, посли, перемовини, листування цареве — усе це на вас…

— Загалом, вірно, — замислено мовив дяк, а про себе подумав: «Не такий уже він і наївний».

У двері знов тихо постукали.

— Заходь! — скомандував дяк.

У кімнату зазирнув Микола — писар Грамотіна.

— Я от чого, Іване Тарасьєвичу… Ви обідати будете? — поцікавився він і вирячився на Тимофія, не знаючи, чи запитувати ще й про нього.

— Звісно, збираюся, — роздратовано мовив дяк. — Неси скоріше!

— А цей? — і Микола кивнув головою на юнака.

– І цей також! Накажи накривати на двох, а потім дайте всі мені спокій не тільки на час трапези, але й на найближчу годину після неї.

— А-а-а?.. — і писар знову кивнув на Тимофія.

— Він залишиться тут. Розмова у нас важлива. Давай-но, Миколо, ми тут обидва вже зголодніли.

Писар вийшов. Незабаром у хату прибіг моторний хлопчина, який приніс і спритно застелив білу скатертину. Невдовзі стіл уже ломився від їжі: були тут і риба, і м’ясо, і соління різні, і калачі, й пироги… Все, чим багатий Посольський приказ.

Тимофій голодними очима прикипів до страв.

— Ти що, хіба не голодний? — жартівливо запитав Іван Тарасьєвич.

— Дуже голодний, — зізнався юнак.

— А чого ж не їси?

— Та того… ні… — зам’явся Тимофій.

У цей час до кімнати без стуку забіг цікавий писар і заходився метушливо розкладати тарілки і столові прибори, вдаючи старанність і працьовитість. Дяк від люті ледь не задихнувся. Обличчя його вкрилося червоними плямами, очі ледь не вилізли з орбіт. Він голосно видихнув повітря й несамовито гаркнув:

— Пішов геть!!!

Тимофій запитально поглянув на Івана Тарасьєвича. Микола кулею викотився за двері, акуратно прикривши їх за собою.

— От же ж свинота!!! Підслуховувати вирішив!.. — спересердя дяк ледь не вилаявся. — А ти, Тимофію, їж і не соромся.

Юнак присунув ближче миску з окостом, взяв ніж з виделкою й заходився неквапливо нарізати м’ясо, акуратно викладаючи скибочки на свою тарілку. Іван Тарасьєвич мимоволі замилувався діями юнака: до чого ж легко й елегантно вправляється він зі столовими приборами! Ніж і виделка буквально пурхали в його руках… І раптом дивовижна думка буквально розчавила величезний мозок дяка: «Як же боярин Рєпнін-Оболенський випустив з виду це його вміння?! Може, молодик значно хитріший, ніж видається на перший погляд?! А раптом він пам’ятає своє дитинство?! Це ж його матінка в Москву привезла першу виделку — це диявольське знаряддя[16]. Відьма чортова! Який жах!..»

Обличчя дяка скривила гримаса. Тимофій миттю зірвався з місця й кинувся до нього зі словами:

— Що сталося? Вам зле?..

— Ні. Іди на місце, — зашепотів Іван Тарасьєвич.

— Може, вам води?.. — і юнак простягнув старому келих з водою.

— Ти їж, їж собі, — слабко відгукнувся дяк. — Зі мною все добре, зараз пройде.

Піддавшися вмовлянням, Тимофій Дєділов повернувся на місце й продовжив пригощатися. Грамотін же тим часом стежив за руками юнака. Спостерігав, як моторно той користується ножем і виделкою, спритно відправляючи до рота шматок за шматком.

— Ти де… ото?.. — нарешті запитав дяк і вказав на пальці юнака, у яких були невимушено затиснуті столові прибори. Дєділов подивився на свої руки, густо почервонів та швидко забелькотав:

— Вибачте мені, заради Христа, я знов забувся, але нічого такого більше не повториться!..

І миттю помінявши ніж з виделкою місцями, додав:

— У мене з дитинства все між десницею і шуйцею плутається, я ненавмисно…

— Що саме з дитинства? — сторожко поцікавився старий і пильно поглянув на юнака. Якщо він пам’ятає дитинство, тоді це кінець. Але ж він Грамотіну вже почав подобатися…

— Я й шаблю в лівій руці тримаю, але ви через це не хвилюйтеся. Поступово я навчився володіти правою рукою не гірше, ніж лівою…

— Яку таку шаблю?!

— Звичайну шаблю. І ножі метати вмію як правою, так і лівою рукою. Щоправда, пістолем…