Українська мала проза XX століття - Олександр Петрович Довженко

Музика до балету (віолончеліст вперто називав це балетом) змушувала при кожному виконанні кидати інструмент, не витримуючи психічного навантаження від виконуваної партії, і вибігати з оркестрової ями. Музика була божевільна, патологічна і непереборна. Вона не відпускала до того моменту, заки не викидала. Не знати, чому саме той чи інший музика божеволів від неї — чи через усе своє минуле — але, починаючи всім оркестром, догравали, втрачаючи якусь комбінацію інструментів і не звертаючи уваги на їх відсутність. Віолончеліст витримав усі рази, але тепер уже спав. Доктор Винник пройшов до готелю і теж спав, хоч пам’ятав, про що думати, коли збудиться — про те, що треба переповісти почуте у лікарні і записати на плівку, що можна написати «Некрополь», одягнувши реєстр пластики на схеми Млинарського, описані в листі.

І що дивно: лягаючи спати, завжди забути за ніч те, про що думав, а зранку не потрібно нічого, щоб безперешкодно думати так само далі. І ніщо не забувається через ніч.

В архіві Винника не знайшлося нічого, хоч якось зближеного до «Некрополю». Вже коли будинок почали валити, а сад зрубали наполовину, забравши останні в’язки порожніх рам, друзі доктора звернули увагу на те, що світло фар перебігає млявим відблиском по найближчому до балкона дереві тонкою, химерною заплутаною несуцільною лінією. То була пожбурена на крону магнітофонна плівка, де-не-де непорушно зчеплена з галуззям, інколи напнута до краю, а в основному вільна, надута вітром настільки, що ті смуги вигиналися поза уявний контур крони, мінили конфігурацію обрису.

При стягуванні плівка в кількох місцях обірвалася. В одному місці вона так обтисло наплуталася, що довелося відломити галузку.

Плівка була понівеченою, вона мало не включилася в обіг соків дерева. Деякі кавалки цілком втратили колір, інші обліпилися порохом, вкрилися ірландським мохом, окремі місця погризли молі (вони напевно вилетіли до дерева через відкриті вікна, втративши орієнтацію), плівка була покреслена смугами мурашиної кислоти і слимакового слизу, фрагменти її, як бурштин, увібрав закам’янілий клей, крізь неї не раз прогризалися короїди.

Прослуховування плівки зробило розтин часу. Поза ультразвуками лиликів і комарів, поза переливами в капілярах, аплікацією радіоперешкод (все це пояснюється хіба що впливом постійного магнітного поля від співрозміщення потужних антен) відразу за садом виникали уривки наговорених Винником верлібрів. Синхронний підрядковий переклад вибудовував безсумнівний «Некрополь». Виявляється, що голос копіювався лиш генотекстами нашого буття, бо повторне прослуховування дало протривати лиш пустці затертості, відкритості, чистоти, чекання.

1993 р.

Від чуття при сутності

І

Те, що справа був щільний довгий паркан, було важливо не тільки тому, що в такому разі нічого іншого справа не було, і не тому, що неможливо було б кудись звернути, якби вона підняла голову, а передовсім через вплив на освітлення. Його варто було б запам’ятати, хоч очевидно, що вичленувати наслідки паркана годі.

Вона пила з вуличної колонки. Довкола колонки нагорнули купища листя — стояти треба було на ньому. Тому ще важче пити — нахилятися більше. На ґратах під колонкою переверталися каштани, завеликі, щоб пролізти у дірки. Листя, приклеєне водою до ґратів, утворило щось подібне на церату, струмінь звучав якось не так. Потім він порозсував листки у одному місці і вже зачіпав лиш їх спорохнявілі, а ще й розмоклі краї. Вона нагнулася і повернула голову лицем догори. Всередині дуже потужного потоку було порожньо. Вода була як обгортка. Тому губами лиш ледь торкатися струменя. Потік дещо руйнувався, розлітався далі, ніж мав би, краплі пропадали в купі листя безслідно, навіть не змочуючи поверхні. Один струмочок стікав з кутика рота до вуха і далі — на ключицю. Час від часу кінці волосся змочувалися і ставали подібними на облизані пензлики. Він розумів, що дуже хоче пити. Дівчина ставала все прозорішою від доданих кожним кроком пластів туману.

Потім течія обминала острів. Але тільки з одного боку; з другого річище, захаращене величезними каменями, на яких виразно відзначилися колишні рівні води, вибіленими перехрестями галуззя, колодами, мініатюрними дюнами нанесеного і стриманого водоростями піску, було цілком сухим. І майже відразу все починало зрушуватися з місця, так, ніби хтось обертав тобою на шнурі, обв’язаному вище черевиків. Ріка повертала направо, так сильно, що починала текти паралельно собі ж, лиш зворотньо.

Аж малюючи схему, він зрозумів нарешті всю топографію: вести олівцем лінію зліва направо, зупинитися і якнайближче до попереднього відрізка провадити справа наліво, кут мусить бути мінімальним. Вже потім можна домалювати таке саме ззовні, щоб очевидною стала ширина ріки. Все переверталося, коли течія ударялася в той кут і звертала у каньйон (бо перед цим лівий берег був низьким і продовжувався аж до лісу). Каньйон був дуже глибоким і широким — у нас таких рік просто не буває. Вода мутніла від виру на повороті.

За всі рази він нарахував і записав кілька сотень назв всього того, що було і відбувалося на обох берегах і у воді. Ці фрагменти були щоразу незмінними, але швидкість течії унеможливлювала роздивитися все. Були висячі мости, стежки, альтанки, смітники, хатини, городи і квітники, копанки, вулики, дорога, бики завалених мостів і покручені уламки залізничних рейок, зграї птахів, звірі пили воду, мурашники, осині гнізда, човни на напнутих ланцюгах. Там жило багато людей. Цього разу він зауважив досить великі отвори нір, котрі проходили через весь правий берег і виходили на другий бік там, перед поворотом. Крізь такі печери було видно світло і далекі ліси на низькому березі. Виявляється, цей берег був цілком тонким, нори дірявили товщу, не багато глибшу, ніж який мур.

Може, в тому не було рації, але Памві здавалося, що фрагмент з рікою завжди останній. Правдоподібно ним закінчувалися якісь інші сни. Час від часу ця ріка снилася йому протягом кількох років. Найбільше вражало те, що від того повороту ставало дуже тихо, незважаючи на переповненість каньйону життям, не було чути і шуму води. Йому доводилося чекати певний час після пробудження, щоб звуки нарешті опанували простором.

Наразі жодних звуків не було. Несила більше терпіти. Треба було зробити хоч щось, що б прозвучало. Він вийняв з кишені штанів сірники і покалатав ними. Дошки стін ледь скрипіли, стискаючись від щораз більшого холоду. Памва лежав одягнений. Під ліжником було дуже тепло, а в кімнаті так холодно, що відчувалося аж легенями. До того ж холод ніби посилювався запахом яблук, який переплівся із холодом, із вологістю. Яблука складені величезною копицею на іншому ліжку.