Щастя на порозі - Уляна Пас

- Трішки краще, - чесно відповідаю. - Це мені? - киваю на квіти.

- А, так, - він посміхається. - Хотів зробити тобі приємність. 

- А давайте квіти мені! - Ніна підводиться на ноги і забирає букет у Натана. - Потрібно цю красу у вазу поставити. Піду пошукаю її у медперсоналу.

Ніна покидає палату, але перед цим показує мені великий палець вгору. Так, щоб він не бачив. Схоже, подарунок Краєвського вона оцінила. 

- Як Аня? - запитую, коли Натан сідає на край ліжка і бере мою руку у свою. - Я так скучила за нею. 

- Мама сказала, що вона спала добре. Практично не плакала. Як тільки ти зможеш вставати, я привезу її до тебе, - розповідає чоловік.

- Справді? - а це дійсно хороші новини. - Я вже дочекатися не можу!

У Краєвського оживає телефон, але він відхиляє виклик і знову повертає свою увагу мені. 

- Робота? Якщо поспішаєш, то… 

Договорити не виходить, тому що Натан нахиляється і впевнено мене цілує. У мене мурашки тілом, а відчуття щастя заповнює кожну клітинку тіла. Здається, що ця аварія дуже сильно нас зблизить. Принаймні я дуже на це сподіваюся. 

- Я приїду ввечері. Не сумуй тут, - Натан залишає палату лише тоді, коли поцілунок зводить нам обом подих. 

Як тільки він йде, повертається Ніна. Їй таки вдається дістати десь вазу і тепер квіти стоять на підвіконні, а я можу ними милуватися. 

- А твій Краєвський ще той романтик. Здається, він зібрався звести тебе з розуму, - заявляє Ніна, знову повертаючись у крісло. 

- У нього чудово виходить, - чесно зізнаюся. - Мені дуже подобається, коли він такий дбайливий та щирий. Коли не замикається в собі. А от чи буде так завжди? Я ж знаю, що у нього є якась таємниця. Не просто так людина їде зустрічати Новий рік за місто подалі від усіх. А ще він попередив, щоб у його кімнату я не заходила. Як думаєш, чому?

- Можливо, він тримає там труп колишньої подружки? - хмикає Ніна. - А що? Думаєш, він маніяк?

- Я не знаю, що думати… - зітхаю. - Просто хочу, щоб він був зі мною чесним. Якщо дійсно є щось, я маю знати, що це. Ми ж все-таки разом тепер.

Ніна повністю підтримує мене у цьому питанні. Коли їй доводиться їхати на роботу, вона запевняє, що сьогодні обов'язково провідає Аню і перевірить, як вона у компанії бабусі. 

Я ж засинаю на деякий час, коли медсестра робить черговий укол. А от прокидаюся від бажання сходити у вбиральню. Поки що лікар не давав мені дозволу вставати на ноги, але хіба це може мене зупинити? Голова практично не болить і здається, що пройти декілька метрів - це не таке вже й важке діло. 

Повільно сідаю та прислухаюся до своїх відчуттів. Начебто все нормально. Та коли встаю на ноги, перед очима все різко крутиться і, напевно, я б впала, але мені не дав цього зробити… Артем!

- Зловив! - я бачу його обличчя зовсім поруч, а руки відчуваю у себе на талії. Хлопець задоволено посміхається, а я розгублено замираю. Що він тут забув?! 

- Відпусти! - намагаюся відірвати від себе його лапи, але сили у нас далеко не рівні. 

- Щоб ти знову впала? Нєа! - хмикає хлопець. 

- Відпусти її! - а от тепер мені зовсім невесело, тому що голос у Натана надзвичайно холодний. Ми з Артемом одночасно повертаємося у бік дверей, де й стоїть Краєвський, і я навіть уявляти не хочу, як ми виглядаємо зараз збоку. 

- Взагалі-то, я твою наречену від падіння врятував, - хмикає Артем. - Міг би й подякувати. 

- Обійдешся, - гиркає Натан і швидко наближається. Він таки забирає мене в Артема та допомагає сісти на ліжко. 

Між двома братами я наче між двох вогнів. Відчуття таке, наче ось-ось станеться вибух. А ще мені дуже сильно хочеться у вбиральню. І кого із них тепер просити про допомогу?