Доки смерть не розлучить нас - Юрко Вовк

Мені раптом стало по-справжньому страшно. Коли б про медикаменти, які я виносила з лікарні, довідались у гестапо, то для мене це означало б лише одне: нелюдські катування і смерть.

Ввечері ми з бабусею і мамою, яка без пригод повернулась із Млієва, вже вдесяте обговорювали записку: варіанти її появи, зміст, можливого автора.

– Зрозуміло одне, – зрештою рішуче підсумувала всі наші припущення бабуся, – крім нас самих ще хтось знає, що ми виносимо з лікарні ліки. Чи знає, для чого? Невідомо. Якби це було гестапо, то записок воно б не писало. Виходить, що це або люди Солодовнікова, або хтось із наших співробітників. Перший варіант більш привабливий.

– Чому? – здивовано вигукнула я.

– Тому що Солодовніков тебе любить, доню, – замість бабусі відповіла моя мама. – І ти йому потрібна не в гестапо.

Бабуся, обійнявши однією рукою мене, а другою маму, пригорнула нас до себе і рішуче мовила:

– Знати, хто сьогодні твій найлютіший ворог, – це вже півсправи. Будемо шукати вихід на місцеве совєтське підпілля. А заким ти, Марієчко, посидиш вдома, так би мовити, «на лікарняному».

Запізніла весна 1942 року нарешті принесла довгоочікуване потепління, і в урочищі Вовчак закипіла робота. Тепер чи не щодня сюди приходили оунівці з навколишніх сіл, облаштовували криївки з продуктами та медикаментами. Все це робилось тихцем, хоча в такі нетрі німці не потикались.

Урочище Вовчак, що у глибині густого Свинаринського лісу, було ніби створене для облаштування тут повстанського табору. Заховане посеред діброви велике плоске узвишшя з усіх сторін оточувало болото. Щоб добратись до нього, потрібно було добре знати потаємні стежки. Випадковий перехожий на підходах до урочища рано чи пізно впирався б у непрохідну трясовину.

Раптове потепління спонукало волинських хліборобів не лише сіяти, а й готуватися до збройного супротиву окупантам. На черговому зібранні очільників осередків ОУН із сіл вербської управи, яке відбулось відразу після Великодня, було вирішено провести в Капітульському лісі маївку із залученням найбільш активних членів і симпатиків ОУН. Для цього був суттєвий привід: йшлось про створення єдиного фронту супротиву ворогу, а відтак і створення із розрізнених загонів єдиної армії. І для володимирського краю, зокрема Свинаринського лісу, в цьому відводились чи не найперші місце і роль.

Аби відвести підозри німецької окупаційної влади, маївку готували офіційно, з попереднім поданням клопотання про дозвіл голові управи. Оскільки ж остаточно рішення ухвалював оберляйтер Ганс Кренке, то владнати справу доручили мені.

Кренке досить поблажливо ставився до розваг місцевої молоді, навіть заохочував проведення сільських вечорниць. Осоливо у Вербі. Спочатку я пояснював це тим, що в оберляйтера було двоє синів- юнаків. Однак після того, як Кренке побував на вечорницях, які час від часу збирала Люба Пєвцова, мені раптом відкрилася справжня причина такої лояльності німецького начальника управи. Ганс Кренке закохався в молоду вчительку вербської школи. Незабаром це підтвердила і сама Люба, яка одного разу поскаржилась, що німець переслідує її зі своїми залицяннями. Така колізія не могла не насторожувати мене. Тим паче що у Любу був по вуха закоханий брат моєї сусідки Орисі Білопільської Данило, мій побратим. Виходив такий собі любовний вже навіть не три-, а чотирикутник. Я розумів, яким небезпечним для нашої справи може бути такий вузол, і вирішив, що найближчим часом розірву стосунки з Любою.

Довідавшись від мене про те, що молодь хоче звернутись до голови управи з проханням дозволити провести маївку, Кренке дуже зацікавився.

– І хто має бути на цьому заході в лісі? – вдавано строго поцікавився оберляйтер. – Сподіваюсь, совєтських партизанів не запрошуєте?

Я чемно посміявся з такого жарту свого начальника.

– Вам потрібен список усіх поіменно, пане оберляйтер? Я сьогодні ж підготую його.

– А чи буде там пані вчителька з Верби… е-е-е…Любофф Пєффцова?

– Так, – зрозумівши, що від присутності на маївці Люби залежатиме, чи вдасться її провести, збрехав я. – Вона ж у нас збирає молодь на вечорниці, ви знаєте. Тож і тут без неї не обійтись.

– Готуйте звернення до голови, я його завізую, – звелів Кренке. – А списку не потрібно. Я особисто буду на цій вашій «маївці». Тож з усіма познайомлюсь.

Такий раптовий поворот у цій справі збентежив не лише мене, а й голову управи Тараса Кузьмука, який був одним з ініціаторів маївки в Капітульському лісі.

– Якщо Кренке буде на маївці від початку і до кінця, то ми не зможемо ні поговорити, ні, тим паче, піти потім у Вовчак. Все обмежиться його промовою, піснями і танцями, – сердито мовив голова управи, коли ми залишились наодинці. – Знав би про це раніше, то не маївку б пропонував, а таємне зібрання у Свинаринському лісі. Адже, окрім всього іншого, має йти мова про створення у нас перших збройних загонів…

– Зачекайте, пане Тарасе, – загадково усміхнувся я, – є одна особа, з якою, сподіваюсь, пан Кренке досить швидко покине маївку…