Доки смерть не розлучить нас - Юрко Вовк
Провівши сповнену печальних спогадів безсонну ніч, ми з мамою вранці пішли у сільську раду. Бабуся казала, що є домовленість з обласним медичним начальством про прийняття мене на роботу медсестрою в міжсільський медпункт. Однак голова сільради повідомив мамі, що її старша донька, як тільки її зарахують у штат персоналу медпункту, повинна відбути у петриківську районну лікарню для участі в роботі медкомісії, яка вже почала проводити огляд мобілізованих в армію. І додав, що самі члени медкомісії під мобілізацію поки що не підпадають.
Коли, вийшовши від голови, радісно схвильована мама розповіла про це мені, я відразу зрозуміла, що ця робота і є результатом участі у моєму влаштуванні тут побратима Ружі, про що говорив Сивий. Те, що їх організація турбувалась про долю своїх членів навіть у віддаленій місцевості, свідчило про її міць і неабиякі можливості. Це дуже мене тішило, і я з нетерпінням чекала того часу, коли нарешті матиму змогу долучитись до спільної справи. Втішало і те, що, працюючи в петриківській лікарні, де взимку 1933 року помер мій батько, у мене буде набагато більше можливостей розшукати місце його поховання.
Коли я приїхала в Петриківку влаштовуватись на роботу в медкомісії, мене прийняв сам головний лікар районної лікарні Іван Федорович. Строгий на вигляд, змучений клопотами воєнного часу, які охопили вже і це віддалене містечко, він одразу подобрішав, як тільки згадав про мою бабусю. У мене складалось таке враження, що мою кохану бабусю знають і шанують в усіх медичних установах.
– Віддаю тебе в добрі руки нашої старшої медсестри Оксани Марківни, – доброзичливо звернувся до мене Іван Федорович. – Оксана все розповість тобі про обов’язки в медкомісії і лікарні загалом. Вона ж зголосилась взяти тебе до себе на постій. Зараз я вас познайомлю, а назавтра, Маріє Іванівно, вже маєте приступити до роботи.
Це офіційне звертання зайвий раз нагадало мені, що безтурботна юність для мене закінчується і починається доросле життя, яке збіглось у часі з початком війни.
Оксана Марківна виявилась міцно збитою жіночкою десь віку моєї мами з вольовим обличчям і напрочуд великими сумними очима. Вона офіційно відрекомендувалась мені у присутності головного лікаря і повела знайомити з лікарнею і роботою медичної комісії. Все це зайняло кілька годин і закінчилося з кінцем робочого дня. Прямуючи з лікарні до будинку Оксани Марківни, що стояв неподалік у тихому зеленому провулку, ми говорили тільки про майбутню участь нової медсестри в роботі медичної комісії. Лише коли зайшли в будинок і, роззувшись у просторій веранді, сіли на кухні пити запашний чай з домашнім варенням, господиня раптом подала мені руку і з дружньою посмішкою тихо мовила:
– Ну, будьмо знайомі, побратиме Рись. Я Ружа.
За кілька днів я повністю засвоїла коло своїх обов’язків у медичній комісії районної лікарні і заслужила схвальні відгуки від лікарів, з якими стала працювати. Найпершим моїм обов’язком було формувати списки і документувати епікризи, тобто медичні висновки, тих, хто за станом здоров’я не міг служити в армії і підлягав звільненню від військової служби. Оскільки таке рішення ухвалювала саме медкомісія, то і звільнених від військової служби називали «комісованими». Серед них були і члени ОУН, котрі мали залишитись у підпіллі. Однак про те, хто вони і яким чином змогли уникнути мобілізації, я не знала. Цим займалась побратим Ружа. Та до ще однієї досить небезпечної справи Ружа залучила і мене.
Ще того першого вечора Оксана Марківна розповіла, що одним з найголовніших їх завдань є накопичення найбільш необхідних медикаментів, які доведеться використовувати під час підпільної діяльності чи у військових таборах. Найперше йшлось про бинти, вату, антисептики, знеболювальні препарати, а також хірургічні інструменти. Останні були суто в компетенції старшої медсестри, а ось все інше з цього довгого списку я щодень потроху приносила з лікарні. І хоча з допомогою Оксани Марківни, яка за своїми службовими обов’язками і вела облік медичних препаратів та матеріалів, робити це було значно легше, все ж ризик був великий. За законами воєнного часу за таке могли розстріляти.
Тим часом німецькі війська були вже під Києвом. Одного дня головний лікар петриківської районної лікарні зібрав зранку весь медичний персонал і оголосив, що потрібно готуватись до евакуації. Спочатку в Полтаву, а потім, ймовірно, далі на схід. Проте евакуюватись ми не встигли. Незадовго по тому, як у вересні під Полтавою під час спроби вирватись із оточення загинуло командування радянських військ, які чинили опір гітлерівцям на київському напрямі, німецькі солдати з’явились і в Петриківці. А за якийсь тиждень тут вже були комендатура і бургомістр.
На тридцяте вересня у лікарні були призначені збори, на які мав прибути комендант Петриківки. Від цього візиту залежала подальша доля медичного закладу і його персоналу. Щоправда, з приходом у містечко німців він суттєво зменшився. Втекли не лише головний лікар, а й кілька його заступників та медиків, які були комуністами.
Напередодні зборів Оксана Марківна кудись зникла. З’явилась вона лише пізно ввечері двадцять дев’ятого. Розбудивши мене, вона розповіла, що була на зустрічі з представником крайового проводу ОУН у Кременчуці. На зустрічі йшлось про підпільну діяльність осередків ОУН у регіоні та необхідність створення бойових загонів. Для їх розташування будуть визначені найбільш придатні місця, зокрема Холодний Яр. Кожен осередок має делегувати в такі загони своїх бійців. Необхідні будуть у них і медики. Бажано такі, які добре знають район, у якому діятиме загін.
– Думаю, що тобі потрібно перебиратись у свою Звенигородку, – завершила Оксана Марківна. – Тим паче що, як я зрозуміла, твоя бабуся вже говорила про це
