Тато в декреті, Артем Чапаєв

— Життя не має сенсу, Ентропія здолає все.

Майже рік кімната була мінним полем. Лише зрідка, наступивши на щось особливо колюче й болюче, один із дорослих міг психанути й широким жестом усе змести під стіну. Але тепер, коли молодшому півтора, брати вже разом, удвох прибирають іграшки щовечора. Працюють швидко, щоб побільше часу до сну лишилося на мультики. Заодно не розбираючись загрібають, наче бульдозерами, усе, що дорослі необачно залишили в зоні досяжності.

Покращення триває.

Старший наразі переріс етап Психоньки й остаточно з лялі перетворюється на дитину:

— Тату! А дерева ловлять вітер? А хто зробив людів? А чому вогонь угарячáє [обпікає]?

Молодшому залишилося всього лише чотири молочних зуби до повного комплекту. У періоди між прорізуванням зубів це ніжна душа. Він розуміє майже все, що йому кажуть, але розмовляти вчиться повільніше за старшого брата. Таке враження, що просто лінується вимовляти складніші звуки. Себе і брата називає «ляля», обох батьків — «мама». В один із довгих декретних днів, аби згаяти час, я його годую і дресирую, як песика. Показую на нього самого:

— Хто це?

— Ляля.

— Добре, молодець. — Показую на себе: — А це хто?

— Мама.

— Тато!

Він, тріумфально:

— Мама!

Показую виделку:

— Скажи «тато», дам шматок сосиски.

— Т-тят-тя.

— Молодець! На!

Але щойно сосиска закінчується, я знову перетворююсь на маму.

Уже зараз я передчуваю, з якою ностальгією ми з Оксаною будемо згадувати, як вони були «лялями». Хоча попереду стільки нових цікавих періодів!

Я вкладаю обох дітей спати. У Оксани один з нескінченної низки дедлайнів, і вона сидітиме до глибокої ночі. Старший іще боїться засинати сам. Крутиться у своєму ліжку. За ритуалом, я повинен лежати з розплющеними очима, поки він не засне: перебувати на сторожі. Щовечора дослівно той самий діалог:

— Тату!

— Спи.

— А не буде нікого страшного?

— Ні, маленький. Спи. У нашій хатці не буває нікого страшного.

— Добре. А ти не заплющуєш очки?

— Ні. Спи.

— Добре.

Повертається на бік і за тридцять секунд сопе. Мабуть, знову не спав у садочку вдень.

А біля мене молодший. Цей засинатиме довше, бо спить удень. Лежить на боці спиною до мене. Я притримую його рукою за плече, щоб знерухомити шило в дупці. Коли він засне, я перекладу його в дитяче ліжечко, але під ранок він знову приповзе, і нам з Оксаною вже буде ліньки підводитися, щоб перекласти його назад. А поки він вовтузиться, я наближую обличчя, вдихаю його ніжний, іще немовлячий запах і думаю. У думках і почуттях — та сама двоїстість, яку я описував на початку книжки.

Менший, звісно, про це не знає — але з понеділка він також почне ходити в дитсадок. Він мав піти ще місяць тому, але, звісно, саме того дня старший захворів на вітрянку, яка потім перейшла й на молодшого братика. Ну, перехворів — тепер точно піде в садочок (думає наївний тато). Спершу лише на ранкову прогулянку, щоб звик до виховательок і не дуже плакав. Потім на півдня, а там і на цілий. І тоді я знову зможу повноцінно працювати (думає наївний тато, якого роки досвіду так нічого й не навчили). Нарешті зможу писати щодня. Може, навіть вистачатиме часу бігати, і нарешті дотренуюся до півмарафону. У мене стільки планів та ідей!

Але, з іншого боку, я вже так звик сидіти з дітьми! Навчився отримувати від цього таке задоволення! І тепер у мене не буде відмазок перед собою, якщо я із чимось не впораюсь. Досі я рахував кожну вільну чверть години. А що як після виходу з декрету через надмір часу я розслаблюсь і замість робити щось корисне втикатиму у facebook або почну дивитися в Інтернеті серіали? Що як робота після перерви не піде? Що як не приноситиме насолоди, бо я відвик?

Уявляю, наскільки неоднозначно можуть почуватися люди, які звільняються після багаторічних термінів. Я відсидів лише рік із копійками — і то страшнувато: чи є життя після декрету? 

Шоу має тривати! (англ.)

Ми просто мавпи у взутті (англ.).

Ах, якщо не це щастя, що тоді щастя? (англ.)