Українська література » Сучасна проза » Тато в декреті, Артем Чапаєв

Тато в декреті, Артем Чапаєв

Читаємо онлайн Тато в декреті, Артем Чапаєв
в Італію поїхав — майже всі вже получають там пенсію.

— А в Греції не дають?

— Нє-а.

Вони розмовляють постійно, але не зі мною.

Я й у Києві помічаю, що на дитячих майданчиках опиняюся трохи осторонь. Лише одна дуже товариська мама намагається залучати мене до спільних розмов. Переважно ж мені кивають, перемовляються парою фраз, а якщо говорять, то якось по-іншому, ніж із іншими мамами. Воно і зрозуміло: я ж тато.

У палаті дитячої лікарні виключеність чоловіка стала очевиднішою, бо там вона більш концентрована.

Якщо якісь соціологи(ні), етнографи(ні) тощо саме сидять у декретах або збираються в декрет і вважають, що для наукової кар’єри це обов’язково «вирвані роки», — подаю ідею для включеного спостереження. Раптом кому знадобиться. Фольклористам теж робота знайдеться. Мільйони людино-років — це ж потужні антропологічні пласти. Та тут можна тоннами дисертації писати!

А син мій швидко одужав, ми виписались із лікарні, я здав його назад бабусі й навіть устиг на новорічну вечірку — нашу з Оксаною першу за чотири роки. Ох вона й назюзялась! Ледве додому довіз.

2 > 1 + 1

Кілька разів я побіжно згадував, що двоє дітей — це не просто одна дитина та ще одна. Спробую нарешті розписати.

Життя — не арифметика. У наших друзів-мігрантів народження другої, спокійнішої дитини не викликало особливого стресу. Я писав про них у розділі «І діти бувають різні». У нас із подвоєнням кількості дітей труднощі не просто собі подвоїлись. Ні. Тепер виникли труднощі у квадраті. Якщо третя дитина для когось означає труднощі в кубі, а четверта — труднощі в четвертому степені, — не уявляю, як можна вижити. Утім, кілька пар, у яких по троє дітей, казали нам, що після другої «вже все одно». Словом, залежність нелінійна.

При старшому синові я періодично займався бігом, а в кілька місяців між тим, як він пішов у ясла, і народженням молодшого — навіть почав готуватися до півмарафону. Після других Оксаниних пологів я ще кілька разів уперто виходив на пробіжки. За інерцією. Як кіт Том, який біжить повітрям над прірвою та ще не помічає, що під ним нема ґрунту, тому й не падає.

Але якось Оксана погладила мене по щоці й дуже м’яко сказала:

— Ти намагаєшся поводитися так, наче нічого не змінилось.

Ох…

Старший, на той час дворічний син-лапочка швидко перетворився на монстра. Спершу він заходив до кімнати й дивився на молодшого зі скептичною цікавістю. Що це за створіння, лежить на ліжку й ворушить ніжками?

— Це твій братик! Правда, класно?

— Так. Класно, — казав син таким тоном, що його ставало шкода.

Він одразу відчув, що йому мама через це незрозуміле створіння приділяє значно менше уваги. Оксана одного разу, дивлячись на старшого, сказала:

— Мабуть, він хотів би подумати: «Як було добре раніше», — але не може цього сформулювати.

І вона ледь не заплакала: гормони. Англійською це називають maternity blues — той неминучий сум після пологів унаслідок позбавлення ендорфінів вагітності, який у складних випадках перетворюється на післяпологову депресію. Особливо якщо жінку не підтримують.

Я намагався всю свою увагу спрямовувати на старшого сина, щоб він бачив: його продовжують любити. Я став із ним ніжнішим, ніж будь-коли. Але мене часто не було вдома. Оксана теж намагалася робити для старшого все, що могла, однак вона фізично була прикута до новонародженого.

До речі, ми навмисне віддали старшого сина в ясла дуже рано, посеред навчального року. Щоб він почав ходити ще до народження братика й не подумав, ніби його здали в садок, бо у батьків з’явилася нова ляля.

Коли старший підходив до братика з оцим болем в очах, я часом боявся, щоб він не вдарив немовля — але нічого подібного не сталося жодного разу.

Ми робили все, що могли, щоб старший не почувався обділеним, але різницю він усе одно відчував. А пояснень на словах іще не розумів.

Через кілька днів старший син уже падав на підлогу з криками. Щодня по багато разів плакав. Часом бився в конвульсивних істериках. Нічого подібного з ним раніше не траплялося. Можливо, старший несвідомо намагався привернути увагу. А скоріш за все, йому просто було зле. Саме тоді він часто вживав фразу:

— Мені сумно.

Старший доти був самостійним, бавився сам — а тепер я носив його на руках, постійно обіймав, грався з ним. І все одно йому було сумно.

Швидко вийшло так, що тепер тато займався старшим, а мама молодшим. І старший із цим більш-менш змирився. Зате — пам’ятаю цей момент візуально — якось Оксана пішла чи то в душ, чи поїсти, я тримав молодшого на руках і саме цілував у лоб, коли з іншої кімнати зайшов старший:

— Тату, а давай... — Побачивши мене із суперником, він обірвав речення й розридався, кидаючись обіймати мене за коліна. — Тату! Поклади його!

Дитяче горе не має меж. Воно охоплює весь усесвіт.

Пізніше я вкотре намагався пояснити:

— Малесенький. Я ж тобі казав. Тато тебе любить. І мама тебе любить.

Відгуки про книгу Тато в декреті, Артем Чапаєв (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: