Українська література » Сучасна проза » Посмертні записки Піквікського клубу - Чарльз Діккенс

Посмертні записки Піквікського клубу - Чарльз Діккенс

Читаємо онлайн Посмертні записки Піквікського клубу - Чарльз Діккенс
люб’язній господині часу закінчити і, протиснувшись крізь натовп, був уже в саду, де до нього незабаром приєднався й містер Тапмен.

— Пізно вже, — сказав містер Тапмен, — він утік.

— Знаю, — відповів містер Піквік, — і я їду слідом за ним.

— Слідом за ним? Куди? — спитав містер Тапмен.

— До готелю „Ангела", в Бері, — сказав, дуже хапаючись, містер Піквік. — Хіба ми знаємо, кого він обплутує тепер? Він одурив уже один раз дуже порядну людину, і ми мимоволі були причиною цього. Більше він такого не зробить. Я не дозволю. Я викрию його. Сем! Де мій слуга?

— Тут, сер, — озвався містер Веллер, виринувши з затишку за кущами, де він розмовляв з пляшкою мадери, взятою ним із столу годину чи дві тому. — Ось ваш слуга, сер. І пишаюся моїм титулом, як казав Живий скелет[21], коли його показували в музеї.

— Ходім зі мною, зараз же, — сказав містер Піквік. — Якщо я спинюся в Бері, можете приїхати до мене, Тапмен, коли я вам напишу. До побачення !

Умовляння були зайві. Містер Піквік кипів гнівом, і рішення його було незламне. Містер Тапмен повернувся до товариства і через годину, захоплений шампанським та кадриллю, забув і про містера Джінгла, і про містера Фіц-Маршала. Тим часом містер Піквік! Сем Веллер, сидячи на імперіалі диліжанса, щохвилини наближались до стародавнього міста Бері Сент Едмандса.

РОЗДІЛ XIII,

занадто повний подій, щоб його можна було коротко викласти.

Немає місяця, коли б природа вбиралась у кращі шати, як серпень. Багато прекрасного навесні, і травень завжди буває свіжий та квітучий, але чари цієї пори року здаються ще більшими через контраст з зимою. Серпень не має такої переваги. Він приходить тоді, коли ми пам’ятаємо тільки ясне небо, зелені луки й запашні квіти, а спогади про сніг, кригу й хуртовину зникли з нашої голови так, як щезли самі вони з природи. А проте, яка ж і гарна пора серпень! Лани й садки гудуть шумом праці. До самого грунту схиляються обтяжені плодами віти дерев. Хліб, що складений у копиці або ще хвилюється на полі від найменшого подуву вітру, забарвлює краєвид золотавим кольором. Лагідна м’якість, здається, висить над усією землею. Вплив пори року поширюється й на вози, рух яких через стерні можна вловити тільки оком, бо жодного звука не чути.

Коли повз садки та лани повільно проїздить диліжанс, купки жінок і дітей, що збирають у решета овочі або підбирають з нив колоски, кидають на хвилинку свою роботу і, захистивши від сонця засмагле обличчя ще смаглявішою рукою, з цікавістю поглядають на пасажирів. Якийсь міцний хлопчик ще малий, щоб працювати але занадто пустотливий, щоб його можна було лишити дома самого, підводиться на рівні ноги в корзині, куди його примістили з обережності, і тупотить ніжками та вищить у захваті. Жнець припиняє свою роботу і, опустивши руки, дивиться вслід екіпажеві. Кошлатий робочий кінь поглядає сонливим оком на своїх чепурних родичів, і погляд його ніби промовляє: „Гарно дивитись на вас, але йти нога за ногою неораним полем краще, ніж мчати отак у куряві пороху". Зайшовши за поворот дороги, ви озираєтесь назад і бачите, що жінки й діти знову стали до роботи, хилиться донизу жнець, посувається вперед кінь: все заворушилося.

Такі картини не могли не відбитися на чутливій душі містера Піквіка. Твердо вирішивши будь — що будь викрити підлого Джінгла, хоч би де той здійснював свої шахрайські задуми, він спершу обмірковував мовчки способи, якими найкраще міг би домогтися свого, але помалу зовнішній світ почав притягати до себе його увагу, і згодом подорож так захопила містера Піквіка, ніби почав він її з найприємнішою в світі метою.

Нарешті диліжанс задеренчав по добре забрукованих вулицях маленького чистого городка й спинився перед великим готелем. Через півгодини містер Піквік сидів за зовсім пристойним обідом, а через три чверті години містер Веллер приніс звістку, що містер Фіц-Маршал спинився тут невідомо на який час. На вечір він пішов кудись у гості, взявши з собою й свого лакея, а коридорному звелів дожидатись його повернення.

— Ну, сер, — сказав містер Веллер, закінчуючи доповідь, — якщо ранком мені пощастить побалакати з тим лакеєм, то він розповість мені про свого пана чисто все.

— Звідки ви це знаєте? — здивувався містер Піквік.

— Боже ти мій! Сер, та так же роблять усі слуги.

— А я й забув, — признався містер Піквік.

— І тоді ви вирішите, як бути нам далі, а ми так і зробимо.

Вигадати кращий спосіб, здавалось, не можна було, і план Сема, кінець — кінцем, був ухвалений. З дозволу містера Піквіка Веллер пішов до буфету провести вечір як йому найбільше до вподоби, і незабаром товариство, що там зібралося, одноголосно обрало його на голову. Він виконував свої почесні обов’язки так успішно, що вибухи реготу доходили аж до кімнати містера Піквіка і, принаймні, на три години скоротили нормальну довжину його сну.

Ранком наступного дня, коли містер Веллер душем за півпені зганяв з себе всі гарячкові залишки вчорашньої вечірньої бесіди (він запропонував монету одному молодому джентльменові, що служив у конюшенному відомстві, і намовив його качати воду собі на голову та обличчя, доки він остаточно очуняє), його увагу привернув молодий чоловік у малинового кольору лівреї. Він сидів на лаві серед двору, дуже пильно читав якусь книгу, що дуже скидалась на молитовник, але подеколи поглядав і на містера Веллера, немов зацікавившись оригінальною системою обмивання.

„Чого це ти дивишся так?“ — подумав містер Веллер, коли очі його вперше зустрілися з поглядом незнайомого в малиновій лівреї, що мав широке, жовте бридке обличчя, глибоко запалі очі й велетенську голову, з якої звисали пасма чорного волосся.

А незнайомий перебігав поглядом від свого молитовника до Сема і від Сема до молитовника, немов хотів почати з ним розмову, Нарешті Сем дав йому таку нагоду, фамільярно кивнувши йому головою і сказавши:

— Як поживаєте, друзяко?

— Щасливий сказати, що почуваю себе добре, — відповів той невимушеним тоном і закрив книгу. — А як вам ведеться, сер?

— Як ходячій пляшці з бренді,— з ніг не падаю, — сказав Сем. — А ви спинилися в цьому готелі, дядю?

Малиновий молодий чоловік відповів ствердно.

— Чого ж це вас не було з нами вчора ввечері? — спитав Сем, щосили тручи рушником своє обличчя. — А ви ж маєте такий компанійський вигляд, як жива форель у кошику з вапном, — вже тихіше додав він.

— Яз своїм паном виходив

Відгуки про книгу Посмертні записки Піквікського клубу - Чарльз Діккенс (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: