Мальви. Орда - Роман Іванович Іваничук
Вранці, уникаючи її погляду, Ахмет сідав на коня, пришпорював, чвалав поперед строю по вигнутій таці Чатирдаґу, перескакував камінні вали і зникав у проваллях. Мальва притискала руки до грудей у захваті, й тоді повертав її до тями суворий голос отамана:
— Чого стоїш, вогонь час розкладати!
Але суворість Юсуфова швидко минала. Курилося вогнище під казаном, а він весь час про щось розповідав. Чи їй, чи сам собі…
«У степу татаринові гірше живеться, ніж у горах. На рівнині оком не охопиш усієї краси Кримського краю. А коли вийдеш на гору і поглянеш навколо, то жаль стає людини, що тут не була. На півдні небо з морем разом живе — обоє сині, одне синіше за друге, на півночі степ обіймається з небосхилом. Такий Крим, що живи в ньому і вмирати не треба.
Пішов якось старий Ґазі Мансур до Мекки святкувати байрам. Ревно молився він біля храму Кааба, і сказав йому імам:
— Якщо хочеш, залишайся в нас.
Подумав Ґазі Мансур, згадав свій сад, горіх, під яким завжди відпочивав, і похитав головою:
— Не хочу вмирати в чужому краю.
Глянув на небо і почав просити в Аллаха, щоб допоміг йому вернутися до Криму. «Якщо помру по дорозі, хай хоч мої кості відвезуть додому».
Відстав Ґазі Мансур від каравану і почув, що вмирає. Молився, аби хтось надійшов, він віддасть першому стрічному всі гроші і попросить, щоб похоронив його в Криму. А тим часом араби напали на караван, усіх перерізали і поскакали на конях дорогою. «О слава Аллаху, люди йдуть», — подумав старий. І коли до нього підбіг араб із ятаганом, він сказав, простягаючи мішечок з піастрами:
— Спасибі тобі, ти остання людина, яку Аллах послав мені перед смертю. Як умру, відвези мої кості до Криму і закопай у саду… «Під горіхом», — думала голова, коли скотилася додолу.
Минув байрам, усі ходжі повернулися з Мекки, лише Ґазі Мансур не вернувся. «Певно, вмер по дорозі», — сказали сусіди. Прийшла осінь. Один хлопчик, зриваючи горіхи з Мансурового дерева, згадав старого: добрий був чоловік, завжди давав йому горіхів. Коли бачить, хтось іде по саду без голови, а голову тримає під пахвою. Пізнав хлопчик Ґазі Мансура по вбранню, скрикнув і впав без тями на землю. Збіглися сусіди, дивляться — мезарташ[117] стоїть.
Таке розповідають старі люди, коли в п’ятницю йдуть на могилу Ґазі Мансура біля Чуфут–кале. Може, й правду кажуть, бо коли людина любить свій край, неодмінно вернеться додому. Тільки треба дуже любити, щоб аж принести свою голову під пахвою. А в нас був такий…»
— І мама в мене така, — мовила тихо Мальва. — Вона так само несла б свою голову в Україну…
Отаман із болем глянув на засмучену дівчину.
— А ти… ти не хочеш до свого краю?
— Я… А де він? У мене нема рідного краю…
— Гм… Буває й таке — міцно приростеш до чужого. А буває й інакше. Несподівано, хто зна й звідки, зашпигає пекуча туга, затруїть серце, і рай тоді стає немилий, і рідна ворона краще співає, ніж чужий соловей… Колись давно потрапив молодий ногайський ханич Орак–батир до руського полону. Пошанували руси його мужність і красу, дали землі й золота і найкращу дівчину за дружину. Зачарували юного богатиря руські ліси, і красуня, і багатство — забув він про рідний край. Десять років прожив Орак–батир, захмелений щастям, п’ятеро діток народилося в нього, і доживав би він, певно, віку на чужині, якби не… Ні з того ні з сього почав прислухатися до шуму вітру, і все йому в тому шумі вчувався знайомий шелест ковили… А потім чув його всюди: у диханні дітей, у шепоті коханої, у плюскоті річок.
Сохнути став Орак–батир, туга висмоктувала душу, признався дружині, що йому долягає. Побачила жінка, що сяк чи так не буде мати його для себе, а що розумною була, то провела його аж до степів. Обіцяв, що вернеться, але не вернувся. Та любов була сильнішою…
Щось дивне сталося з Мальвою після цієї казки. Ходила засмучена, не по–дитячому задумана, і не міг здогадатися Юсуф, чи то затужила, як Орак–батир, чи карається від того, що та туга до неї не приходить.
А одного ранку Мальва зникла. Довго ламав собі голову отаман, що могло трапитися, і поклав собі почекати до вечора. Ввечері пошле Ахмета до Марії — куди ж іще могла подітися дівчина?
Мальва не йшла — бігла знайомими стежками до Еклізі–буруну. Всі ці дні наслуховувала, чи не шепче їй щось вітер, але що нашепче, коли вона не може нічого зараз пригадати — що там було, на тій Україні. А хотілося затужити, заздрила матері, Орак–батирові, Ґазі Мансурові і почувалася в чомусь гіршою за них, у чомусь винною. Вона мусить бачити ту Україну, а з Еклізі–буруну, певно, видно весь світ, шпиль же такий високий! І тоді прийде бажана туга…
Задихаючись від утоми, Мальва дряпалася по крутих приступах, збивала коліна, не зупинялася. Шпиль високий, неприступний, але таки дісталася до вершини.
Вглядалася в далечінь до болю в очах, та не було видно ніде ніякої України. Довкола — тільки гори, і в долині — жовтий татарський степ. Нема її ніде, то мамина вигадка, то мамина казка. Така ж, як Юсуфова про Орак–батира.
Розчарована, наче обкрадена, верталася Мальва до уруш–коша і тремтіла від страху перед гнівом отамана. Обережно підходила, серце калатало в грудях: сидить біля вогнища Юсуф і — слава Аллаху — ще якийсь чоловік біля нього. Може, при чужому не сваритиме. Підступила і сторопіла: поруч із отаманом сидів той самий довгобородий чоловік, що зустрівся їм у Кафі, той самий чарівник, що недавно приходив до неї уві сні.
На Мальву ніхто не звернув уваги.
— Я покидаю Крим, Юсуфе, — провадив меддах Омар. — За цей рік я сходив його вздовж і впоперек. Благодатний твій край, хоч і посуха нині його