Мальви. Орда - Роман Іванович Іваничук

заробити стільки грошей? Питала в людей — кажуть: аж п’ятсот алтинів треба, та ще й кет–худі бакшиш, щоб присвідчив, а голодний переднівок витягає монету за монетою. А їм ціна — вільний степ в Україні і незаюжене синє небо. Баскак таки насправді душить за горло: крім хараджу і джіз’є, наклали новий — збройний податок, хан Беґадир–Ґірей готується до походу на Азов. О Боже, як вирватися звідси, щоб хоч своєю кривавицею не допомагати плюндрувати християнські землі! Недоїдала і до мечеті ходила про людське око, гріх відмолювала вдома і очі опускала перед Стратоном. Принесла Марія дику новину з Бахчисарая. Одна багатодітна татарка з Карачори продала на людському базарі свого хлопчика і годує тепер кров’ю найстаршого четверо меншеньких. Страшно стало Марії. Як перебитися до зими, щоб хоч ці гроші, що є, за літо не розтратити? Може, на другий рік легше стане?

Заворушився кримський степ, зачувши голод. Гнали чабани голодну худобу в гори, лаштував полки на Азов хан Беґадир–Ґірей і все по хліб.

Сказала Марія Стратонові:

— Піду я в гори з Мальвою. Наймемося вівці доїти. Якось прогодуємося літом, а мо’, ще й сиру принесемо на зиму.

Мальва заплескала з радості в долоні.

— Мамо, там ми Ахмета зустрінемо! Він такий добрий!

Не гаялася. Таки на другий день вибралися вони обидві на знайому дорогу, що провадила на яйли Чатирдаґу. Можливо, цього дня добились би вони до якогось коша[107], та незвичайний рух на битому шляху привернув Маріїну увагу. Чорною валкою тяглося до Ак–мечеті військо.

Певно, на Азов вирушили.

Сама не знала чому — звернула з польової дороги, підійшла до шляху. Страх — той колишній, ясирний — затамовував подих, та Марія підходила все ближче, приглядалася до облич воїнів, і чомусь хотілося їй, щоб цим шляхом пройшло сьогодні все татарське військо.

Йшли грізні полки воювати за турецького султана. Попереду хан зі своїм почтом. Червоний, із золотим яблуком посередині, прапор розвівався над його головою. Одягнутий у важку кольчугу і високий шолом з гострим наконечником, він намагався маєстатично триматися на коні, в руках щит і пірнач, та тяжкі були, видно, ханські регалії — Беґадир–Ґірей задихався від спекоти. За ним вели десять білих коней, зв’язаних за хвости, слідом на буланих аргамаках їхали калга Іслам–Ґірей і нурредин. Два десятки закованих у сталеві панцирі сейменів ішли поруч із ханськими достойниками.

Молодий калга, мабуть, уявою гуляв уже на полі бою: зсунулися широкі брови на чоло, випнута роздвоєна борода стиснулася в пружний ґудз, грізно заклебучився горбатий ніс — чи не надто повільною була для нього ця їзда? Йому хочеться, видно, пришпорити коня і перегнати хана, що пріє в кольчузі, та мусить стримуватися і йти на поштивій віддалі. Біля нього в такт кінським копитам ступають сеймени, у них обличчя грізні, кам’яні, у них обличчя напружені, як вудила в руках калги, — поскаче вождь, ринуть і вони на звитягу або смерть. «А за кого? — питає мовчки Марія. — Коли очі і чола у вас не татарські і не татарська мати вас народила?»

Придивляється Марія до кожного обличчя…

— Це, певно, хан, мамо, — показує Мальва несміливо пальцем на калгу–султана.

Цить… навіщо тобі той хан, дитино… Ось ідуть, один, другий, десятий — вірні ханські слуги. Гостроносий засмаглий кавказець, кучерявий болгарин, чорний, як сажа, мурин, а біля нього — і падає глибоко, на саме дно грудей материнське серце — а біля нього плечистий, білявий, по–дніпровському білявий юнак… Хто ти, хто ти, хто ти? Чий ти син, хто твоя мати?..

Марія благає очима воїна, щоб він поглянув у її бік, підвів опущені вії, очі його хоче побачити.

Але білявий сеймен не дивиться на неї, проходить і губиться серед сотень воїнів.

Ослабла Марія, минуло напруження, подумала:

«Нерозумне ж ти, материнське серце. Як можна знайти голку в сіні, як можна розшукати свою загублену дитину серед цього ворожого каламутного безмежжя? Але хто він, хто він?»

І згадала, а від цього легше стало: це ж до тих святих, що стережуть Матір Божу на скелі Успенського собору, подібний ханський воїн…

Треба було поспішати, щоб до вечора дістатися хоч би до підніжжя гір. Там, у лісі, можна буде зробити з гілля колибу — все–таки не під голим небом. Марія роздивлялася по узгір’ї, чим би поповнити запас їжі, бо хтозна–коли знайдуться люди, що приймуть їх. А як не приймуть? Вертатися назад до висохлого Узенчика і зустріти голодну зиму з порожніми руками?

У видолині побачила кілька дерев мушмули, на них плоди достигають весною, обшукала, знайшла кілька жовтуватих мушмулин, і за це слава Богу.

Мальва була бадьорою, з втіхою дивилася на неї Марія — загартовувалося дитя, ніби тут і вродилося. Засмагла й витривала, як оте татарча, що в солі купане.

Стежка заводила все глибше в гори. Густішала бучина, малинові кущики юдиного дерева чіплялися шапками за схили, з ущелин повіяло мрячною прохолодою. Господи, там десь хмари бовдуряться і, либонь, дощі падають! Унизу без угаву тріщали цикади, немов намагалися сухим свистячим цикотінням підгнітити спеку, щоб задихнулися від неї і верховини. Та не було їй доступу в гори. Жарінь тут м’якла, під ноги слухняно лягав вологий мох, крухтіла соковита трава. Вдалині курився туманами Бабуґан, чорні хмари сповзали з Чагирдаґу вниз.

Ставало відрадніше. Втоптана людьми і худобою стежка провадила до якогось житла — люди знайдуться. Згадалися слова татарина, що рік тому прийняв їх до себе в кантару: «Нам треба кумису, бузи, каймаку, а не крові…» То ж правда. А хіба ці, що пішли нині на Азов, народилися упирями?..

Сини мої… Де ж ви, сини мої?..

Та й блиснула блискавка, і зайнялося небо… Засвистіли стріли, загавкали мушкети — йде невільниця Марія, йде українська доля чужими дорогами.

Ллє живодайний дощ, і купається під ним Мальва, біжить попереду, хлюпається в теплих потоках, набирається сили.

— Мальво!

— Мальво!

Тільки луна материнська, тільки луна…

Розділ десятий

…і коли чуєте спів півнів, просіть милості в Аллаха, бо півні співають тоді, коли бачать Бога.

З хадісів

До весілля залишився один місяць. І звідки воно взялося, оте весілля, Мальва не може второпати. Та ж вона ще мала, та й Ахмет нічого не говорив їй про шлюб. А може, оте незрозуміле «укум–букум–джарим–барим», що він завжди бомборосив, коли вони грали «в ашики»[108], то і є ті слова… Видно, що так, бо