Українська література » Сучасна проза » Улюбленець слави - Джойс Кері

Улюбленець слави - Джойс Кері

Читаємо онлайн Улюбленець слави - Джойс Кері
домі, де його раз по раз охоплював то любовний, то релігійний шал, де так часто звучали його безглузді й бундючні фрази про свободу, обов'язок і честь, кожна кімната була так просякнута Честером, що всі його поразки й перемоги ніби сиділи тут по кутках, вони душили мене зусібіч. Навіть власноручно побілена Честером стеля, двері, що їх він теж сам фарбував, нагадували про його страхітливу енергію та любов до цього дому. І навіть незвична тиша (я не чула нічого, крім белькотання Томмі в дитячій кімнаті та гуркоту кубиків, що розсипались по підлозі) ніби теж промовляла зловісним Честеровим голосом,— немов саме повітря тут було насичене випарами його докірливих роздумів про зраду.

Я почувалася так, ніби мене звідусіль гнітив страх, і сказала собі: «Чого ти зволікаєш? Він неодмінно вигадає якийсь фокус і знову спіймає тебе у пастку. Ідеш ти від нього чи ні? Хай би що ти вирішила, одному з них неминуче зробиш боляче». У домі, де все нагадувало про Честера, я не могла залишатися й на хвилю. Я гарячково повкидала до валізи деякі свої речі, одягла стару літню муслінову сукню, таку любу Джімові,— я з неї давно виросла, проте вирішила, що й зараз йому сподобаюсь у ній,— вона зграйно підкреслювала мою стать. Я намагалася ні про що не думати, окрім Джіма і того, що буде йому приємно. Мене опосіла одна думка: я повинна, я мушу бути зараз біля нього.


31


Годинник уже показував десять, а найближчий поїзд з Куїнспорта до Бакфілдського вокзалу відходив об одинадцятій десять, але я вирішила не чекати й раніш вийти з дому. Непомітно прослизнувши через садову хвіртку (аби покоївки не побачили мене з валізою в руках), я доїхала автобусом до міста. О пів на одинадцяту я вже була на станції, у залі для чекання. Мені здавалося, що саме там буде безпечніш, бо в місті повно Честерових шпигунів, які стежать за мною (і справді, у Честера було чимало друзів і ворогів),— вони вмить здогадаються про мій намір і сповістять його.

Тому, коли за десять хвилин до зали увійшов Честер і попрямував до мене, це було наче грім серед ясного неба. З хвилину я ошелешено дивилась на нього, але потім подумала: «Ет, пусте, я його не боюся!» Це відразу додало мені рішучості й снаги, і я вже спокійно поцікавилась:

— А як же твій мітинг?

Честер знизав плечима і махнув рукою,— які, мовляв, тепер мітинги,— і сів поруч. Виглядав він як звичайно,— ото й тільки, що дивився на мене лютим оком, ніби той пес, що стежить за чужаком і не знає, вкусити його чи ні.

Я спитала:

— Хто тобі сказав, що я тут? Амелія?

Він знову знизав плечима (потім я довідалась, що він дізнавсь про мої плани і вистежив мене крізь вікно готелю в Лонгуотері), і сказав:

— Каюсь, винен... Я лише хотів переконатись.

— Переконатись? У чому? — перепитала я і, не давши йому відповісти, додала.— Адже ти сам запросив Джіма до нашої господи.

Я відчайдушно шукала яких-небудь аргументів проти нього й хотіла сказати, що я його попереджала,— тож він сам у всьому й винен. Та спіймавши його погляд,— тепер уже не лютий, а безпорадно-сумний,— не змогла вимовити й слова.

— Так, я порадив, щоб ти запросила Джіма до нас у гостину,— сказав він,— що тут поганого?

— Та ні, нічого. Навпаки, це було дуже благородно з твого боку. Ти весь час був взірцем благородства, і, може, саме тому...— Я замовкла, не знаючи, як висловити свою думку точніше.

— Що «саме тому»? — поцікавився Честер.

— Саме тому я не хочу тебе дурити — це було б негідно.

— Отже, ти маєш намір піти від мене до Джіма? Ти цього хочеш?

— Хіба ти не бачиш, що я мушу, повинна це зробити?

— Я наголосив, як ти чула, на слові «хочеш». Отже, чого ти хочеш — піти від мене — чи піти від мене до Джіма?

— Благаю тебе, Честере, не влаштовуй мені допиту, надто пізно, слово честі, вже надто пізно. Не слід мене затримувати, та ти вже й не зможеш цього зробити.

— Якщо ти справді хочеш піти, я тебе не триматиму.— І, помовчавши трохи, додав.— Я лише хочу, моя люба, щоб ти була щаслива, бо всім, що маю, завдячую тобі.

— Облиш, це не допоможе тобі знову мене спіймати. Я зовсім не була такою бездоганною, і ти це добре знаєш.

— Можливо, ти й справді мене не кохала — то я цього й не сподівався. Між нами була така різниця,— нас роз'єднувало майже все. Я від самого початку зрозумів, що гірший тобі за чужинця; я для тебе ніби дикун,— навіть віра моя тобі гидка.

І коли, вражена цим закидом, я спробувала заперечити, що його «класова ідея» тут зовсім ні до чого, Честер спинив мене рвучким помахом руки, сказавши:

— Я згадав про це тільки тому, що подібні речі роблять тобі честь. Але ти й не грішила проти любові,— бо ти обіцяла і була мені за добру дружину.

— Я не робила нічого такого, що вимагало б від мене великих зусиль. (Мені якось хотілося оминути слово «клас»). Бути за дружину—означає щось робити. Чим ще я могла заповнити вільний час?

— Але й подружні обов'язки можна виконувати по-різному. Ти ставилася до мене поблажливо, та мене це ніколи не ображало.

— Ну навіщо ти кажеш, що я ставилась до тебе поблажливо? Це несправедливо. А щодо подружнього обов'язку, ти й сам знаєш, у жінок це трохи інакше, ніж у чоловіків: жінки люблять, щоб у домі був мир і спокій.


32


До зали ввійшли дві прості жінки з клунками, із

Відгуки про книгу Улюбленець слави - Джойс Кері (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: