Адвокат диявола - Ендрю Нейдерман
— Нічого, знайдеш якийсь спосіб, — відповіла Норма, і вони всі знову розсміялися.
Приємно почуватися щасливою, подумала Міріам, а ці дві жінки могли швидко викликати це почуття в будь-кого. Вона обняла їх обох, а тоді вони пішли.
Опісля Міріам негайно беркицьнулася на диван і заплющила очі. Певно, заснула, бо наступної миті побачила, що перед нею стоїть Кевін, усміхаючись і хитаючи головою. Він і досі тримав в одній руці портфель.
— Сачкуєш, еге ж?
— Ох, Кеве, — вона потерла обличчя сухими долонями й роззирнулася довкола. — Я, певно, задрімала. Котра зараз година?
— Трохи за шосту.
— Та невже? Я справді задрімала. Норма і Джин пішли годину з лишком тому.
— А ви таки дуже багато зробили, — промовив він, роззирнувшись. — Ти заслуговуєш на чудову вечерю в ресторані. Дорогою додому в лімузині Дейв і Тед розповіли мені про один ресторанчик усього за два квартали на захід, маленький родинний заклад з італійською кухнею. Там усе смакує по-домашньому, і атмосфера дуже проста. Там явно можна чудово розслабитись, еге ж?
— Так.
— Ходімо в душ… разом.
— Тоді, Кевіне, ми, можливо, не їстимемо ще кілька годин.
— Я ризикну, — відповів він і, потягнувшись униз, поставив її на ноги. Він обійняв її, і вони поцілувалися. — Нам же, як-не-як, треба оновити спальню. Це наша перша ніч тут.
Вона засміялася й поцілувала його в кінчик носа. Вони пішли, обнявши одне одного за талію.
— Ого… — раптом промовив Кевін. — Що це?
Він подивився на картину Гелен Сколфілд. Міріам поставила її на підлогу, притуливши до задньої стіни.
— Ох, Кевіне… Заходила Полова дружина. Це було… дивно. Цю картину вона подарувала нам на знак привітання. Я не знаю, що з нею робити.
— Сподіваюся, ти її не образила? — швидко запитав він.
— Звісно, ні, Кевіне, але поглянь на цю штуку. Вона страхітлива.
— Ну, ми тимчасово її повісимо і врешті-решт знімемо.
— Та ти жартуєш, Кевіне. Я не можу допустити, щоб ця штука висіла на моїх стінах. Люди…
— Лише тимчасово, Міріам.
— Але вона все зрозуміє. Вона сама так сказала. Визнала, що картина особлива, не така, як усі, і сказала, що зрозуміє, якщо картина комусь не сподобається.
— Так не можна, — повторив він, хитнувши головою.
— Чому? Це мій дім, Кевіне. Я повинна мати змогу вирішувати, що до нього заносити, а що ні.
— Я цього не заперечую, Міріам, — на мить він замислився. — Я не хочу завдавати Полові та Гелен Сколфілдам ще більшого болю.
— Що? Про що ти?
— Дорогою до офісу я зустрівся з Гелен у коридорі і зрозумів, що в неї проблеми емоційного характеру. До мене зазирнув Пол, ми поговорили, і він сказав мені, що вчора вони одержали дуже сумну звістку. Здається, вона не здатна мати дітей.
— Ой.
— І це на додачу до інших їхніх проблем…
— Так, — вона поглянула на картину. — Не дивно, що вона таке малює. Гаразд. Ми її тимчасово повісимо. Я повішу її он у тому кутку, де вона не дуже впадатиме в око — щоправда, зайшовши сюди, її неможливо довго ігнорувати.
— Моя дівчинка, — сказав Кевін і поцілував її. — А тепер, може, таки в душ?
Міріам усміхнулась, і вони знову пішли до виходу. Вона озирнулась один раз і хитнула головою.
— Хіба це не іронічно, Кеве? Для однієї жінки стало трагедією те, що вона народила, а для іншої — те, що вона не може народити.
— Так. Що ж, нам найкраще завжди бути жвавими в присутності Гелен, — сказав він.
Ці слова видалися Міріам знайомими, і вона згадала, що саме це, за словами Джин, сказав їм містер Мільтон.
— Це тобі містер Мільтон сказав?
— Містер Мільтон? — засміявся він. — Я знаю, що постійно торочив про нього, але ж, їй-Богу, Міріам, я здатний думати й сам.
— Звичайно, здатний, — швидко промовила вона, хоча це все одно здавалося їй дивним.
8
Стенлі Ротберґ сидів, відкинувшись у кріслі праворуч від містера Мільтона. Кевін швидко оглянув його, щойно той увійшов до зали для нарад. На вигляд Ротберґ здавався значно старшим за сорок один рік. Він намагався сховати ранню лисину на тім’ячку, начесавши на неї довгі пасма ріденького темно-русявого волосся. Хоч він і був високий, майже метр дев’яносто, плечі в нього були так сильно зігнуті, що він здавався мало не горбатим. Через мішки під очима, глибокі зморшки на обличчі та чорну щетину на підборідді він скидався на суворого нічного бармена.
Тож Ротберґ, хоч і був одягнений у темно-синю спортивну куртку та штани від П’єра Кардена, мав занедбаний вигляд, який надзвичайно стривожив Кевіна. Йому не подобався сонний погляд Ротберґа. Він знав, що присяжним цей погляд здасться винуватим, хитрим, нечесним. Навіть Ротберґова усмішка його не зачепила. Один кутик його рота піднявся вище за інший, і тому вона більше скидалася на глузливу посмішку.
Колись батько казав Кевінові ніколи не судити про людей за зовнішністю. Він наводив у приклад безліч заможних клієнтів своєї бухгалтерської фірми, які виглядали й одягалися, як жебраки, але коли він знову вжив цей вислів уже після Кевінового випуску з юридичного, Кевін не зміг не заперечити.
— Тату, я розумію, що ти маєш на увазі, — сказав він, — але, якби мені довелося вести когось із цих клієнтів до суду, я б одягнув його так, щоб він мав гідний вигляд. Присяжні таки судять про людей за зовнішністю.
Перші враження надто часто залишаються назавжди, думав Кевін, а перше його враження про Стенлі Ротберґа було таке: винен. Він здавався здатним довести власну дружину до краю. Здавався самозакоханим, зневажливим і грубим.
— Стенлі, — промовив Джон Мільтон, — це Кевін Тейлор.
— Добрий день, містере Ротберґ, — сказав Кевін, простягнувши руку.
Ротберґ якусь мить подивився на неї, а тоді, всміхнувшись іще ширше, потягнувся на інший бік столу, щоб її потиснути.
— Ваш начальник каже, що ви вундеркінд. Каже, що мені не слід хвилюватися, довіряючи вам своє життя.
— Я зроблю все, що можу, містере Ротберґ.
— Питання ось у чому, — швидко відповів Ротберґ, — чи можете ви зробити достатньо?
Його усмішка згасла.
Кевін поглянув на містера Мільтона, який так зосереджено дивився